Шановний В.В.!
…
Спробую викласти [цю] історію по порядку.
Я брав участь в групі експертів від екоНУО, які писали колективну доповідь "Громадська оцінка екологічної політики в Україні за 2014 р". Грант на написання та видання доповіді отримала "Мама-86".
Водночас Президент Мами-86 Г.Голубовська-Онісімова разом з В.Білоконем входила в групу експертів, які під керівництвом іспанської організації EPTISA на європейські гроші писали для Мінприроди оновлення Стратегії національної екополітики та Національного плану дій з охорони довкілля.
Робилася доповідь з громадською оцінкою за методологією АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ (policy analisys, policy evaluation). Найбільше уваги за такого підходу приділяється питанням цілепокладання - чи обгрунтовано сформульовані цілі щодо першопричин проблем, як за цими цілями викладено завдання, якою мірою виконані завдання та досягнуті цілі? Є невеличка методичка, підготовлена Романом Кобцем. У ній є розділи:
1. Загрози та виклики екополітики
2. Поле політики (зацікавлені сторони та процеси їх взаємодії)
3. Зміни політики
4. Цілі та завдання політики
5. Реалізація політики
6. Інструменти політики
7. Реакція на політику
Я написав розділ 4, доповнивши назву "... та процедури їх формування".
Кільком колегам в робочій групі сподобалося, проте попросили зменшити емоційність, що я і зробив. Не сподобалося В.Білоконю та Г.Голубовській. Під їх впливом Головний Редактор доповіді С.Шапаренко спочатку вирізав 25 абзаців з 70 мого тексту, а потім викинув його взагалі, і написав свій варіант.
С.Шапаренко - щирий борець за конкретні обєкти природно-заповідного фонду і проти конкретних браконьєрів, але не вірить у важливість бюрократичної писанини. І тут, як добросумлінний заробітчанин, намагався догодити замовнику, яким він вважає Г.Голубовську.
Але я вважаю, що бенефеціаром цієї доповіді є суспільство, а замовниками - спільнота екологічних організацій, насамперед ті, які брали участь в регіональних обговореннях чорнетки доповіді, а також низка структур ЄС. Європейці давали гроші "Мамі-86" не для того, щоб приглушалися незалежні критичні та обгрунтовані оцінки з боку громадськості, концентровані громадськими експертами, в т.ч. мною.
Стосовно кожного окремого видаленого абзаца немає сенсу сперечатися -може і не потрібен він. Але щодо сукупності видалених - 25 з 70 -напевно, можна зробити висновок. Тим паче зараз, коли видалено текст цілком, і заявлено, що він начебто був написаний на низькому рівні.
Додається також альтернативний варіант розділу 1 (1zahrvyk.rtf), просто знищений C.Шапаренком, щоб не допустити його роздачі учасникам обговорення в Запоріжжі. В ньому йдеться про сутність українського неофеодалізму і як він визначає загальну ситуацію з українською екополітикою
Було також відмовлено в прийнятті моїх поправок до розділу 2 щодо всіх учасників екополітики - зацікавлених сторін (stakeholders). Особливо я не згоден з оцінками сучасного стану екоруху та причин його кризи. Вважаю що його ослаблення відбулося за рахунок суттєвого зменшення аматорської частини, водночас зростання "професіоналізованих" організацій - тобто, які працюють за гроші, але не завжди фахово і принципово. Можу надіслати окремо, якщо тобі це буде цікаво.
Я 15 лютого поскаржився на цензуру в розсилки Хортицького Форуму та Кліматичну. Я додавав текст розділу з виділенням вирізаних місць, але для більшості колег прочитати 10 сторінок виявилося непосильною працею, і я отримав відгуки лише Олександра Степаненка (ЗС Чортків) та Євгена Захарова (ХПГ).
Але цензура пішла далі, і Шапаренко взагалі видалив мій текст, оголосивши, що він написаний на низькому рівні, і написав свій варіант, який взагалі нікого не кусає і не дряпає. Тим часом нинішній стан екополітики вкрай ганебний.
Через те я почав звертатися до людей індивідуально. Наприклад, Наталля Вишневська з НЕЦУ прислала позитивний відгук. Читання тексту мого розділу 4 (в атачменті ciza2c.rtf, 10 сторінок) займе трохи більше години часу, а якщо вистачить сил ще на читання мого з Артовим варіанту розділу 1 (1zahrVyk.rtf, 4 сторінки), то ще півгодини.
Буду вдячний, якщо прочитаєш і напишеш хоча б пару абзаців з зауваженнями до тексту - що є недоліками, і в чому позитивні риси?
Це не моя особиста суперечка. Громадська оцінка екополітики - найголовніший шанс громадськості вплинути на владу і хоча б частково виправити хиби та зловживання в екополітиці.
З повагою -
Сергій Федоринчик, керівник інфоцентру УЕА "Зелений світ"
Мій відгук до тексту доповіді С.Федоринчика, яка розміщена трохи нижче
Кожний неупереджений аналіз екобезпеки країни цінний сам по собі, а також з огляду на нові глобальні виклики для України, такі як зміна ідеології, зовнішня агресія, зміна векторів енергопостачання та інтеграції економіки. Керівництво країни опинилося у вкрай скрутному становищі, одним з яскравих показників якого став гей-парад 12 червня 2016 р. у Києві: незважаючи на вкрай негативне ставлення церкви, суспільства і самого керівництва країни до заходу, влада змушена була терпіти цю мерзоту ради підтримки Заходу у боротьбі за територіальну цілісність України, власне ради її суверинітету.
В надскладних політичних обставинах питання екологічної безпеки відсунуті на другий план, але вони існують. Надто важливо знати їх, як важливо знати наміри зовнішнього ворога. А може, й більше, бо на цьому фронті може "рвонути" набагато сильніше, ніж на Донбасі. Як от трапилось у Чорнобилі.
Аналіз екополітики, що виконав Сергій Федоринчик, заслуговує на довіру, мабуть, чи не найбільше. Хоча й він, на мою думку, попри професіоналізм та обізнаність з темою, не охоплює всієї глибини існуючої проблематики. Справа, звичайно, не в процедурі чи назві міністерства. За роки незалежності суспільство добре усвідомило, що насправді справа в ще одному "дерибані" державного майна, освяченому словом "екологія". А також "розпилом" західних грантів чи Кіотських квот на викиди.
Правдива оцінка природного стану та ресурсів Ураїни, звичайно, негативна. Це природньо з огляду на давнє Біблійне пророцтво Ісайї про те, що в останні часи "земля обветшает, как одежда" (Ис.51:6). Проте в "Аналізі..." хотілося б побачити дорогу вперед. Власне, для чого все це робиться, пишеться, аналізується. Це запит суспільства і влади. Це актуальне питання, на яке експерт С. Федоринчик мусить дати коротку, просту і зрозумілу навіть для школяра відповідь.
З повагою -
BV >>>
ЗАГРОЗИ ТА ВИКЛИКИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
(ключові автори – Сергій Федоринчик, Андрій Артов)
Поняття "загрози" і "виклики" використовуються в аналізі проблем безпеки і є близькими. Проблема вважається викликом (для людини, організації чи країни), якщо її можливо здолати або помітно зменшити її гостроту за певний час і доступними ресурсами, хоча і напружившись. Решта проблем є загрозами.
Ще до настання незалежності України громадський екологічний рух назвав тисячі фактів екологічної кризи - забруднення довкілля підприємствами хімії, металургії та енергетики, хижацького вирубування лісів, обмілішання річок, виснаження грунтів, збіднішання тваринного та рослинного світу. Для її розв’язання створили Мінприроди, екологічну інспекцію та інші органи державного управління, прийняли приблизно три десятки законів та набагато більше підзаконних актів, витрачалися великі гроші з бюджету та грантів міжнародної допомоги. Пройшло більше 20 років, і стало ясно, що екологічна криза залишилася приблизно в тому ж стані, окремі покращення нівелюються додатковими погіршеннями.
Таким чином треба визнати наявність ще однієї кризи – державного екологічного управління. Не впоравшись з другою кризою, неможливо подолати і першу.
У другої кризи є прояви, зокрема: 1) екологічна інформація належним чином не збирається, не опрацьовується і не доводиться до зацікавлених споживачів 2) природоохоронне законодавство не дотримується 3) інституційна структура та кадрове забезпечення екобезпеки приблизно з 1998р неухильно слабшає, Мінприроди деградує від перманентної вакханалії «реформ» під чергових міністрів, які змінюються щороку 4) природоохоронні кошти витрачаються непрозоро і неефективно.
Але у обох криз є і першопричини. Насамперед, це особливий характер суспільного ладу, що склався в Україні (та інших пострадянських країнах, крім Прибалтики) – неофеодалізм. 90% недержавних активів належать 300 родинам. Такої сконцентрованості капіталів не було в жодній з капіталістичних країн. Внаслідок цього:
1) ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА УКРАЇНИ СКЛАДАЄТЬСЯ ПЕРЕВАЖНО з ОЛІГАРХІЧНИХ КЛАНІВ (фінансово-промислових груп), ОРІЄНТОВАНИХ НА ХИЖАЦЬКУ ЕКСПЛУАТАЦІЮ КРАЇНИ. Ці клани фактично керують державою. В їх доходах значне місце займає експлуатація природних ресурсів – надр, лісу, земельних ресурсів з незначною сплатою за використання ресурсів та забруднення довкілля їхніми виробництвами з застарілими брудними технологіями. Через реальну непідконтрольність їхніх виробництв ні податківцям, ні екоінспекторам, олігархату належить більша частина тіньової економіки України, схованої від сплати податків. У цих умовах принцип «забруднювач – сплачує» не працює. Керуючи фракціями у Верховній Раді, олігархат також захищається від спроб запровадити прогресивне оподаткування активів та доходів.
2) На відміну від країн розвинутої демократії, В УКРАЇНІ НЕМАЄ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ через надмірну сконцентрованість активів у олігархату.- Переважна більшість громадян живуть бідно, зорієнтовані на вирішення економічних проблем на рівні фізичного виживання та не мають сил, часу і навичок для боротьби за покращання якості життя, в тому числі через зміну виборчої системи. Через те «запит» на невиснажливий розвиток в боку суспільства дуже незначний; відповідно, малий бізнес також орієнтований на максимальну експлуатацію природних ресурсів та «безоплатність» користування ними. Без середнього класу немає і соціальної бази для реального «громадянського суспільства», отже вплив громадськості, в тому числі екологічної, на владу незначний.
Ці дві головні першопричини створюють низку проблем у всіх стосунках «суспільство – природа», але також породжують дві важливих проблеми в державному управлінні загалом:
3) в умовах хижацтва верхівки та апатії низів, зрідка зірваної майдануванням та загрозами люстрацій, нормою є ЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ як політеліти, так і більшості державних посадовців, в тому числі за порушення законів, невиконання державних програм, корумпованість.
4) через відсутність відповідальності, культивування популістського презирства до “бюрократії”, неповагу “політпризначенців” до кар’єрних бюрократів, процвітає непрофесійність держслужбовців. За більш ніж 20 років “розбудови держави” ДОСІ НОРМАТИВНО НЕ ВРЕГУЛЬОВАНА НИЗКА ВАЖЛИВИХ ПИТАНЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ, зокрема щодо процедур розробки, підготовки, проведення та оцінювання реформ; обовязковості розробки, обговорення та використання "зелених" та "білих книг"; порядка розробки та обговорень стратегічних та концептуальних документів; унормованості розробки Національних планів дій та їх зв’язку з державними цільовими програмами (ДЦП).
Згадані проблеми доповнюються проблемами вже суто екологічного управління:
5) НЕПРІОРИТЕТНІСТЬ ЕКОБЕЗПЕКИ для політичної еліти забезпечує її непріоритетність в державному апараті, невпливовість Мінприроди в Уряді, трактування його як комори для роздачі природних ресурсів «своїм», практику «політичних» призначень некомпетентних, а інколи просто кримінальних персонажів на посаду Міністра та його заступників.
6) За умови непріоритетності екобезпеки досі відсутні обєктивні оцінки вартості природних ресурсів та природної ренти, капіталу екосистем та ціни екобезпеки.
7) Через невпливовість Мінприроди не втілено принципи інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом
8) Не підготовлена на рівні «зелених» та «білих книг» і не обговорена з громадськістю «адміністративна реформа» перетворила обласні управління Мінприроди в департаменти ОДА. На догоду ОДА та їх «дружнім бізнесам» зруйнована систему доведення і втілення державної екологічної політики на регіональному рівні. Водночас ця «реформа» завмерла недоробленою – управлінські функції надання послуг, зокрема функції екологічного інформування та надання дозволів, не виділено з Міністерства в окрему агенцію. Також не були об’єднані Агенція екоінвестицій та Агенція енергоефективності, що мали функції, які значною мірою перекривалися в питаннях, пов’язаних зі скороченням викидів парникових газів. Агенція екоінвестицій була ліквідована, а її функції всупереч цілям адмінреформи, передані підрозділу Мінприроди.
9) Система моніторингу не відображає взаємну пов’язаність складових екологічної ситуації. Купи отриманих цифр щодо стану довкілля не впливають на прийняття рішень (такий собі «декоративний» моніторинг)
Названі та інші проблеми державного екологічного управління спричиняють нерозв’язаність раніше накопичених проблем безпеки довкілля та породжують нові, зокрема:
10) Отримання приватними особами за завідомо невідповідну платню у власність особливо цінних (з великими показниками екологічного капіталу) земельних ділянок суспільного значення
11) Почалися дії з видобутку сланцевого газу за недостатньої апробованості технологій з потенційно великими довкіллєвими ризиками
12) Переповненість відходами неубезпечених полігонів та розмноження стихійних звалищ
13) Продовження термінів експлуатації на Рівненській, Південно-Українській, Запорізькій АЕС тих енергоблоків, що вичерпали свій гарантійний ресурс, та намір спорудження нових блоків на Хмельницькій АЕС, в той час як для жодного з енергоблоків досі не розроблено проектів закриття – всупереч вимозі Закону"Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку"
14) В державних органах відсутнє стратегічне бачення шляхів та напрямків екологізації економіки України. Затверджена Указом Президента Стратегія сталого розвитку України такою не є, бо не має екологічної складової. Ширша проблема - відсутність стратегічних планів взагалі та органу державного управління, який займався б питаннями планування постійно. (На нашу думку, такий орган – Палата планування та реформ - має бути в системі органів Верховної Ради, як Рахункова Палата та Омбудсманю - С.Ф.)
Оскільки жодна серйозна екологічна проблема не була вирішена за час незалежності України, то всі їх треба вважати не викликами, а загрозами, або екологічну кризу - як комплексну загрозу. А спрвжнім викликом (тобто, таким, що можна значною мірою здолати) вважати кризу неефективності державного екологічного управління.
У відповідності з соціо-культурною моделлю (Пітірім Сорокін, Толкотт Парсонс, Віктор Небоженко) у цій кризі є чотири групи підпроблем, які можна вважати суб-викликами:
а) сфера знань: недостатність інформації для якісного обгрунтування рішень: 1) не працює системно моніторинг 2) немає архіву управлінських рішень Мінприроди за минулі 24 роки 3) досі не складено перелік видів екологічної інформації, наявних в державі, зокрема у Мінприроди - тобто, не виконана вимога ст.5 Оргуської Конвенції 4) не було навіть спроб зібрати системну інформацію, в т.ч. фінансову про діяльність з розв'язання екологічних проблем органів місцевого самоврядування а також підприємств 5) немає інформування громадськості, що заважає її конструктивній участі в прийнятті рішень
б) вартісно-нормативна сфера: 1) непріоритетність вартостей екобезпеки для політичної еліти 2) недотримання природоохоронного законодавства, зокрема внаслідок деградації екоінспекції та інших інспекцій 3) неврегульованість процедур розробки управлінських документів, зокрема Стратегій та НПД
в) сфера інституційно-кадрова та комунікаційна: 1) розваленість апарата Мінприроди через "політичні" призначення некомпетентних керівників на посаду Міністра 2) непідготовленість та незавершеність адмінреформи 3) відсутність жорстко персоніфікованої відповідальності за координацію розробки та виконання управлінських документів 4) інституційно не виділено посадовців програмно-проєктного управління (як ГІПи в проектних інститутах) 5) не забезпечена координаційна роль Мінприроди для секторальної інтеграції екологічної політики 6) немає діалогу Мінприроди з зацікавленими сторонами, спілкування з широкою громадськістю замінюється сурогатом Громадських Рад.
г) ресурсна сфера: 1) використання коштів, які збираються начебто для охорони природи, відбувається не за призначенням, не прозоро,неефективно, корупційно 2) немає збалансованості між збиранням коштів та їх витратами, типу "доходи від водокористання оплачують витрати у водній сфері" в басейновому підходів у Франції 3) немає стимулювання до кооперування коштів з різних джерел тощо.
З цими низками проблем державного екологічного управління можливо впоратися за обмежений час (2-3 роки) та при обмежених ресурсах - після того як буде призначена Міністром особа, обрана на відкритому конкурсі. А вже після реанімації Мінприроди деякі з екологічних загроз можна буде вважати викликами і розробити Стратегію їх подолання.
Колективна доповідь експертів з неурядових екологічних організацій "Громадська оцінка екологічної політики України за 2014 р"
Розділ ІV. Цілі та завдання політики і процедури їх формування
(Ключовий автор – Сергій Федоринчик, керівник інфоцентру УЕА "Зелений світ")
Чинні "Стратегія національної екологічної політики" (СНЕП, http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2818-17) та "Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища" (НПД, http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/577-2011-р) є головними документами екополітики, які найбільшою мірою мають концентрувати її цілі та визначати зміст діяльності Мінприроди та інших ЦОВВ, причетних до убезпечення довкілля. Сам факт існування таких документів є безперечно позитивним явищем, кроком наближення до практики країн ЄС. Ці документи, безумовно, за низкою позицій є кращими, ніж "Основні напрями державної політики в галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" ("Основні напрями"), затверджені ВРУ у 1998 р. Разом з тим, критичний аналіз цих документів є необхідним для вдосконалення екополітики.
Оскільки зміст чинних документів СНЕП та НПД не змінювався у 2014 р, то сказане щодо них у доповіді “Громадська оцінка екологічної політики за 2013 р” можна деякою мірою повторити, але дещо змінюючи наголоси та додаючи нові аргументи.
Ще у 2006 р в огляді, підготовленому міжнародними експертами, "СІГМА. Система врядування в Україні", http://www.cpk.org.ua/files/eu/37127338.pdf відзначалося: "Стратегічне управління політичним процесом в Україні дуже слабке. Існує правова основа для підготовки низки стратегічних документів, але правової основи для єдиного стратегічного управління, послідовного контролю та забезпечення дисципліни немає" І ці недоліки верхнього рівня прийняття рішень проявилися при розробці та схваленні СНЕП та НПД.
СНЕП України у 2009-2010 рр. та НПД у 2010-2011 рр. розроблялися без будь-якої фіксованої методології, традиційним методом "скиртування", тобто безсистемного збирання докупи матеріалів різного роду та характеру (розробка оновлених документів у 2015 р методологічно була помітно кращою). Зокрема, розробники не подбали про чітке визначення поняття стратегії, і ця начебто "дрібниця" позначилася на змісті та якості отриманого документу.
Існує чимало визначень стратегії. Найпростіше розуміння - стратегія може бути у формі плану конкретних заходів на досягнення певної мети. Ширший підхід: стратегія - це загальний опис, як досягаються цілі (особи, організації, держави чи суспільства) у певній сфері, як розв'язуються нагальні проблеми та як розподіляються потрібні для цього обмежені ресурси. До стратегії належить система цілей, включно з місією, загальноорганізаційні та специфічні цілі. Інший елемент стратегии – сукупність конкретних правил організаційних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей. http://www.stplan.ru/articles/theory/strategy.htm
Методологічна хаотичність процесу провлялася, зокрема в тому, що названі в СНЕП першопричини екологічної кризи іноді не мали відображення у стратегічних цілях СНЕП та завданнях НПД, а поставлені цілі та завдання іноді зовсім не грунтувалися на першопричинах.
Розділ 1 "Загальні положення" СНЕП є начебто обґрунтувальною частиною: містить деякі факти екологічної кризи та називає її 6 першопричин. Навіть якщо їх можна вважати загрозами та викликами, то проголошені в розділі 3 СНЕП 7 цілеі не завжди мають з ними безпосередній звязок.
Такий зв'язок можна побачити лише між 5-ю першопричиною "недостатнє розуміння в суспільстві пріоритетів збереження навколишнього природного середовища та переваг сталого розвитку" і ціллю 1 "Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості".
Але для 4-ї першопричини "недостатня сформованість інститутів громадянського суспільства " відповідної цілі у СНЕП немає. Пошукавши, у складі цілі 1 можна знайти лише завдання (для цієї цілі досить чужорідне): "розроблення до 2012 року та впровадження до 2020 року програми підтримки проектів громадських екологічних організацій", яке частково відповідає названій першопричині.
Також, для 3-й першопричини "існуюча система державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища, регулювання використання природних ресурсів, відсутність чіткого розмежування природоохоронних та господарських функцій" відповідної цілі у СНЕП немає. Наявне у складі цілі 4 "Інтеграція екологічної політики та вдосконалення системи інтегрованого екологічного управління" завдання "інституційна розбудова і посилення ефективності державного управління в природоохоронній галузі" є надто загальним, нічого не говорить ні про потрібні зміни в регулюванні природокористування, ні про розмежування природоохоронних та господарських функцій. Тобто, реально вплинути на цю першопричину СНЕП не може.
Для 6-ої першопричини "недотримання природоохоронного законодавства" СНЕП також не має відповідної стратегічної цілі. В розділі 4 СНЕП "Інструменти реалізації національної екологічної політики" серед інструментів зазначені "моніторинг стану довкілля та контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки" – тобто, контроль параметрів довкілля. Втім, серед інструментів взагалі не згадано контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, яким має займатися ДЕІ України. Таким чином, якщо від втілення СНЕП і стануться позитивні зміни у дотриманні природоохоронного законодавства, то швидше від якихось побічних ефектів у процесі досягнення поставлених цілей та завдань.
Природним чином виникають два запитання:
1) А чи правильно розробники СНЕП визначили першопричини, якщо стратегічні цілі та завдання СНЕП мало цих першопричин стосуються? Імовірно, можливі зовсім інші формулювання першопричин.
2) Звідки ж і як розробники виводили цілі, якщо їх зміст не ґрунтується на першопричинах?
Розробка стратегії неможлива без реально досяжної та вимірюваної цілі, з певним строком її досягнення. Досяжність цілі передбачає наявність необхідних засобів та ресурсів, які стратегія має ефективно використати (http://corpsys.ru/Articles/Strategy/StrategicalVision2.aspx) Стратегія - це завжди шлях (план, програма) досягнення поставленої цілі.. А якщо «стратегія» не визначає ДОСЯЖНУ ціль (реакцію на виклик, а не на загрозу) або не показує шлях її досягнення, то це не стратегія. http://corpsys.ru/Articles/Strategy/StrategicalVision1.aspx
Якщо в Стратегії 7 стратегічних цілей, то фактично це сім окремих стратегій, якщо якісь з них недосяжні, то недосяжна і вся. Але яка загальна метА (мЕта-ціль) їх усі обєднує? Притому важливо не плутати Стратегію (документ обмежений в часі і в конкретності заходів) з екополітикою загалом.
Визначення мети СНЕП у варіанті 2009 р. є надто громіздким, "всеохоплюючим", починаючи зі слова "шляхом" – тавтологічним, а змістовно – мета починається після слова "для": "Метою національної екологічної політики є стабілізація і поліпшення стану навколишнього природного середовища України шляхом інтеграції екологічної політики до соціально-економічного розвитку України для гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров'я населення, впровадження екологічно збалансованої системи природокористування та збереження природних екосистем."
Щодо екополітики загалом, краще говорити не про її мету, а про сенс, зміст або місію. І на нашу думку, це УЗГОДЖЕННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ З ДОВКІЛЛЄВИМ УБЕЗПЕЧЕННЯМ. Щодо мети СНЕП, якщо намагатися зрозуміти недолуге формулювання в антропоцентричному підході, обраному її розробниками, метою СНЕП має бути поліпшення якості життя і здоров'я населення, а у цьому поліпшенні якості, зокрема – підсилення довкіллєвої безпеки, в тому числі через збереження природних екосистем. Намагаючись сформулювати мету СНЕП більш лаконічно та зрозуміло, ми не в змозі підвищити її реалістичність загалом. та реалістичність її стратегічних цілей.
Хоча СНЕП затверджена ЗУ, якість цього Закону дуже низька, що свідчить про безвідповідальне ставлення до нього з боку тодішнього складу Верховної Ради (за станом на 2010 р). . Зокрема, у тексті Закону не зазначено жодної відповідальності за недотримання Стратегії. Також у тексті СНЕП немає визначень понять, якими вона оперує. Наприклад, що таке «суспільна екологічна свідомість», зазначена в цілі 1. І, далі, у СНЕП немає ясності – якими ж показниками можна вимірювати рівень цієї свідомості, щоб на підставі вимірів говорити, що цей рівень зріс чи залишився без змін?
Аналогічно, щодо цілі 2 – "Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки". Вона не конкретна і не вимірювана, а спроби виставити в НПД низку різноякісних цифрових показників не супроводжуються пропозицією – як їх співставляти між собою? Тут і далі, – спроби розробляти фрагменти СНЕП по середовищах будуть хибними, якщо з самого початку не буде запропоновано спосіб пов’язати різні середовища, – наприклад, оптимізація управління за ризиками для здоров’я чи екобезпеки.
Отже, повторена ситуація з "Основними напрямами державної політики в галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затвердженими ВРУ у 1998 р., коли там було більше 40 різних пріоритетів, але не зазначено – як саме вони мають співставлятися між собою, на що саме і в якому порядку витрачати кошти, які завжди обмежені?
Ціль 3 – "Досягнення безпечного для здоров'я людини стану довкілля" - логічно пов’язана з метою, проте не є реалістичним очікуванням до 2020 р., навіть якщо вдасться знайти адекватні показники для вимірювання рівня цієї безпечності. Бо в багатьох містах забруднення повітря від металургійних, хімічних та інших підприємств дає значне погіршення здоров'я населення, а заміна технологій цих виробництв на чистіші потребує значних коштів та часу.
Ціль 4 "Інтеграція екологічної політики та вдосконалення системи інтегрованого екологічного управління". Ціль теоретично правильна, бо відомча роз'єднаність заважає підвищенню екологічної безпеки. Але непріоритетність питань екобезпеки та збалансованості природокористування для політичної еліти, зокрема - керівництва Кабміну, призводить на практиці не тільки до відсутності екологізації інших відомств, але і до постійного ослаблення Мінприроди та міри його впливу на інші відомства. Отже, в поточних умовах ціль також виглядає нереалістичною.
Ціль 5 - "Припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття і формування екологічної мережі" - є найбільш безперечною. Без стабільності та цілісності екосистем неможливе забезпечення ними екосистемних послуг, необхідних і для економічного зростання, і екологічної безпеки, і соціального розвитку. На жаль, серед першопричин екологічної кризи не названо зростання антропогенного тиску на природні екосистеми. Разом з тим, у розділі 1 СНЕП цілком вірно поставлено наголос на необхідності збільшення площі екомережі, насамперед, через розширення існуючих та створення нових обєктів ПЗФ.
Ціль 6 - "Забезпечення екологічно збалансованого розвитку" – цілком нереалістична. Особливо, слово з адміністративного вжитку – "забезпечення", найближчим до якого є слово "ґарантування". Щоб хоч щось тут можна було забезпечити, необхідно, щоб більшість населення принаймні знала – що таке збалансований розвиток? Найбільш кричучим прикладом є затвердження Указом Президента "Стратегії сталого розвитку України до 2020 р" http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5/2015, в якій цілком відсутня екологічна складова, натомість є "вектор гордості".Але розробники СНЕП поставили завдання розробки Стратегії екоосвіти для сталого розвитку аж на 2015 р, водночас плануючи раніше розвязати низку завдань, які досить проблематично здійснити без широкої просвітницької кампанії.
Розробники СНЕП, декларуючи взаємопов'язаність економічної, соціальної та екологічної складових збалансованого розвитку, на практиці в обґрунтуванні СНЕП обмежилися згадкою лише проблем екобезпеки. Хоча мусили б звернути певну увагу на аналіз кризових явищ також і в економічному та соціальному розвитках, з метою пошуку синергічних рішень – реалістичних та прийнятних для всіх.. Отже, хибність підходів закладалася тут уже на рівні розробки СНЕП.
Ціль 7. "Удосконалення регіональної екологічної політики". Хоча в Загальних положеннях СНЕП серед першопричин екологічних проблем України названа "існуюча система державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища", нічого конкретного не сказано про надто слабку взаємодію між Мінприроди України та МОВ, ОМС. Уповноважені представники сукупностей МОВ та ОМС (вже давно існує Асоціація українських міст, нині є також Асоціації органів самоврядування районного та селищного рівнів http://www.auc.org.ua/page/vseukrainski-asotsiatsii-mistsevogo-samovryaduvannya) не брали участі в обговоренні, а тим паче у формуванні і СНЕП, і НПД.
Внаслідок цього у СНЕП не відображені, і мало відображені в НПД, типові екологічні проблеми, з якими стикаються МОВ та ОМС, а особливо – вади екологічного управління на місцевому рівні. Тобто, що саме варто виправляти та вдосконалювати на місцевому рівні? – неясно.
Наприклад, найпоширенішою екологічною проблемою на місцевому рівні є стихійні звалища - через відсутність, особливо в селах, системи поводження зі сміттям (твердими побутовими відходами). Чи зібрало Мінприроди хоча б інформацію з цієї проблеми по всіх районах України в реєстр - невідомо, скоріше за все - ні. Натомість є приклад занедбаності проблеми: віце-премєр-міністр Вощевський змушений був розпоряджатися про прибирання гори сміття на околицях Рахова.
http://menr.gov.ua/press-center/news/123-news1/4090-stykhiine-zvalyshche-bilia-heohrafichnoho-tsentru-yevropy-maie-buty-likvidovane
В НПД є п "113. Упорядження, реконструкція, рекультивація та будівництво полігонів для захоронення побутових відходів, оснащення їх системами компостування, збирання та утилізації біогазу, знешкодження фільтрату". Виконавцями фігурують: Мінприроди, МОЗ, Держстат. Але яким чином можливо створити чи хоча б впорядкувати реальний полігон без партнерства з конкретним ОМС та вирішення з ним земельних та інших практичних питань? А жодна конкретна Рада чи муніціпалітет тут не зазначені.
Слід відзначити, що методичні рекомендації щодо розробки МЕПД, створені ДЕА, підписані Заступником директора Департаменту стратегічного та бюджетного планування Н.С.Трофименко та затверджені наказом Мінприроди від 05.12.2012 року № 618 надто неконкретні, бо не торкаються жодного прецеденту практичної розробки МЕПД, а їх в Україні уже було більше десятка на момент розробки методички, не кажучи про тисячі зарубіжних прецедентів. Не має навіть списку рекомендованих джерел, ні зазначення імен авторів.
Розробники Стратегії та НПД, не узгодивши свою роботу з Законом "Про державні цільові програми", фактично підірвали можливість розробки місцевих планів дій. Бо Закон "Про місцеве самоврядування" передбачає наявність у ОМС програм охорони навколишнього природного середовища (ст.33. п.1, підп. а,2), але не планів дій. Розпорядження Кабміну від 25 травня 2011 р. № 577-р, яким завтерджено НПД і яке начебто розв'язує проблему і буцімто зобов'язує ОМС розробляти МЕПД, має таке формулювання: "2. Міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів привести до 30 червня 2012 р. галузеві програми розвитку, програми з охорони навколишнього природного середовища та місцеві програми економічного і соціального розвитку у відповідність з Основними засадами (стратегією) державної екологічної політики України на період до 2020 року, затвердженими Законом України від 21 грудня 2010 р., та планом."
Насправді це розпорядження є прикладом правового нігілізму, бо ПІДЗАКОННИМ АКТОМ пропонує місцевим органам виконавчої влади САМОПРАВНО ПРИРІВНЮВАТИ програми, передбачені ЗАКОНАМИ про "Державні цільові програми" та "Про місцеве самоврядування" (ст.26, п.22 та ст. 33) до місцевих планів дій, зазначених лише в Законі "Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року " та НПД. Насправді, таке прирівняння може зробити лише Верховна Рада. І це можна було зробити, якби розробники разом з Проектом Закону про СНЕП подали до ВРУ таку пропозицію.
А оскільки цього не зроблено, то розробляти місцеві плани дій і фінансувати їх органи місцевого самоврядування можуть лише на власний ризик, який при перевірках органами фінансового контролю може закінчитися санкціями. Натомість невиконання Закону про СНЕП та НПД санкцій не передбачає. Отже, реально розробкою регіональних та місцевих дій більшість ОМС не займаються, що і підтверджує матеріал О.Василюка в цій доповіді.
Що стосується стратегічних завдань СНЕП, а тим паче заходів НПД, то вони часто дуже мало відповідають цілям за своїм змістом. Нариклад, завдання 1 НПД "Підготовка проекту акта Кабінету Міністрів України щодо затвердження Положення про загальнодержавну автоматизовану інформаційно-аналітичну систему забезпечення доступу до екологічної інформації та місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем" дуже мало стосується цілі 1 "Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості"
Дуже багато завдань в НПД буквально притягнуто за вуха, і те що розробники оновлення пропонують виключити низку заваднь з НПД, свдічить про недостатньо обгрунтований процес їх внесення в НПД у 2010-2011 рр. Разом з тим наша проста, але важлива пропозиція про створення архіву управлінських рішень Мінприроди, продовжує ігноруватися з 2009 р.
Станом на 2014 рік серйозне невиконання і СНЕП, і НПД стали настільки очевидними навіть для співробітників Мінприроди, що вони замовили Проекту SBS аналіз стану виконання та суттєву переробку цих документів. Дуже важливим є визначення причин невиконання, бажано першопричин. Серед причин, названих у звіті http://menr.gov.ua/docs/activity-ecopolit/Analysis-2015.pdf - низька виконавська дисципліна співробітників Мінприроди, відсутність фінансування для низки заходів, втрати часу на повторному погодженні розроблених документів при змінах складу Уряду.
Імовірно, ці причини справді мають значення. Проте, на нашу думку більш важливою є низька якість цих управлінських документів. Причина цього - не тільки брак знань, кваліфікованих розробників та поспішність у роботі, але і принципові помилки у процедурах розробки та виконання СНЕП та НПД. Ці процедури не були сформульовані на підставі якихось нормативних документів, об'єктивних досліджень чи системних обґрунтувань, не були покладені на папір з метою надати їм форму проекта нормативного акта, не були верифіковані через публічні обговорення та не були затверджені та зроблені широкодоступними до початку їх застосування. Вони здебільшого є творчістю організаторів процесу як у 2009-2011 роках, так і процесу 2015 року. У свою чергу, ця творчість пішла в хід внаслідок неправильного визначення (та самоусвідомлення) ролей та відповідальності зацікавлених сторін екополітики.
Головним політико-правовим результатом Євромайдана стало повернення від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління в державі. Відповідно, провідна роль у формуванні будь-яких політик (у сенсі policy, а не politics), що втілюються в законах та бюджетах, належить Верховній Раді та її комітетам. Головна роль, отже і головна відповідальність, у формуванні екологічної політики, контролі за її здійсненням, організації широкої суспільної комунікації для узгодження в екополітиц і інтересів різних зацікавлених сторін належить Комітету з екологічної політики ВРУ (КЕП), а зовсім не Мінприроди.
На жаль, ця проста, але вкрай важлива обставина мало усвідомлена і самими народними депутатами, і співробітниками Мінприроди, і екогромадськістю. Всі парламентські партії виявилися готовими лише до боротьби за владу, але не до правильного використання цієї влади у справах державного управління. Особливо це помітно у екополітиці, коли у Верховній Раді не знайшлося жодної кандидатури, адекватної для виконання функцій Міністра екобезпеки.
Тим не менше, навіть з недостатньою підготовленістю представників усіх парламентських фракцій до виконання обов'язків членів КЕП, завдяки інституційному потенціалу апарата Верховної Ради та процедурам та повноваженням, передбаченим Законами "Про регламент ВРУ", "Про статус народного депутата" та "Про комітети ВРУ", саме КЕП може стати центром позитивних змін в екополітиці - за умови постійної уваги з боку екогромадськості до діяльності КЕП, а інколи і тиску з нагадуванням депутатам про їх місію.
Надто неправильним був процес вироблення СНЕП та НПД на всіх його етапах, що не може породити хороших управлінських документів, і тим більше, спонукати суспільство до їх виконання.
1) Процедурні питання процесу розробки (не тільки методолгія, але і перелік зацікавлених сторін, розподіл ролей та відповідальностей, джерела інформації, послідовність етапів, процедури обговорень тощо) не були врегульовані окремим документом, який проходив би окреме узгодження із зацікавленими стронами та був затверджений до початку розробки.;
2) Неправильний розподіл ролей та відповідальностей, насамперед - в процесах розробки дуже незначна роль Комітету ВРУ з екополітики та ВРУ загалом Через суперечливість екологічних інтересів різних верств суспільства, і зазначене в Конституції виняткове право ВРУ представляти народ України, бути замовником СНЕП та НПД може бути лише Верховна Рада через КЕП, а не Мінприроди чи інший орган ВИКОНАВЧОЇ влади, включно з КМУ. На жаль КЕП ВРУ самоусунувся і від контроля за виконанням СНЕП та НПД, і від оцінювання причин невиконання цих документів, і не взяв на себе роль Замовника оновлення цих документів. Користуючись цією бездіяльністю, роль Замовника оновлення самоправно взяло на себе Мінприроди;
3) Мінприроди не зібрано достатньо інформації ні про практику розвязання екологічних проблем всіма зацікавленими сторонами, ні про факти масового нецільового використання коштів на екологічні цілі. Немає навіть каталогу екологічних проблем, наявних в Україні, з прив'язкою до районів та населених пунктів. Також не зібрано та не надано громадськості детальну інформацію про практику розробки стратегічних документів та НПД в країнах Євросоюзу;
4) Ні Мінприроди, ні проектом SBS не визнано кризи державного екологічного управління, яка унеможливлює розв'язання екологічних проблем і не зосереджено на ній першочергову увагу.
5) Не написано і не проведено широкого обговорення “зелених” та “білих книг” по головних проблемах екологічної кризи та кризи державного екологічного управління., хоча це пропонувалося нами ще у 2009-2011 рр Попри пряму згадку про це в доповіді "ГОЕП-2013", таку європейську управлінську практику не застосував і проект SBS.
6) Так і не унормовано зв'язки СНЕП та НПД з іншими нормативно-правовими актами, зокрема з Законом "Про державні цільові програми" http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1621-15 , подавши пропозицію до ВРУ про прирівняння НПД до екологічної ДЦП, водночас конкретизувавши в Законі особливості НПД. Хоча ми пропонували це ще у 2009 р.
7) Відповідно до ст. 8 ЗУ про ДЦП, «Державний замовник: призначає керівника державної цільової програми, основними завданнями якого є оперативне управління та контроль за розробленням і виконанням програми» Цього Мінприроди, самоправно взявши на себе роль Державного замовника, не зробило минулий раз, і не зробило нині, хоча ще у 2009 р. ми пропонували запровадження посади керівника розробкою та виконанням Стратегії та НПД, з виокремленою від будь-яких інших управлінських функцій відповідальністю (за прикладоим ГІПів у проектних інститутах або менпроектних менеджерів у матричній системі управління в євроантлантичних країнах). Не було персональної відповідальності за провал СНЕП та НПД, не буде її і за провал "оновлених" документів.
8) Закон "Про ДЦП" передбачає розробку Концепції ДЦП, а в ній "…визначення, порівняльний аналіз можливих варіантів розв'язання проблеми та обґрунтування оптимального варіанта; визначення на основі оптимального варіанта шляхів і засобів розв'язання проблеми, строків виконання програми; оцінку очікуваних результатів виконання програми, зокрема економічних, соціальних, екологічних, та визначення її ефективності;…" Тобто, фактично це український варіант Білої книги, і після аналізу та відбору варіантів Концепція НПД може стати Стратегією. Але розробники оновлення не забезпечили аналіз варіантів ні по-європейському, ні по-українському.
9) ЗУ про ДЦП вимагає для проектів програм: "розрахунок очікуваних результатів (економічних, соціальних, екологічних тощо) виконання програми та її ефективності; розрахунок обсягів та визначення джерел фінансування програми, у тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України (з розбивкою за роками)." Таких розрахунків для СНЕП та НПД у 2009-2011 рр. не було зроблено. Бо не було визнано офіційно зв’язок між цими двома документами та ЗУ про ДЦП. Але і нині ці розрахунки зроблено далеко не повною мірою.
10) Україна декларує себе демократичною державою, отже при розробці управлінських документів з екополітики мусить враховувати думки (за якими стоять інтереси) кожної з зацікавлених сторін. З досвіду країн розвинутої демократії відомо, що врахувати (дещо суперечливі) інтереси багатьох зацікавлених сторін при розробці таких документів, як СНЕП та НПД, настільки складно, що першочергового значення набуває не документ як такий, а, скоріше, сам процес узгодження інтересів. Результати процесу, насамперед – якість таких управлінських документів, кардинально залежать від вжитих процедур, а саме – чи сприяли вони виробленню спільного розуміння: як досягти спільно узгоджених цілей?
Попри вживання слова "національний" і в змісті СНЕП, і в назві НПД (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/577-2011р), у 2009-2011 рр. (також і у 2015 р) до розробки цих документів УПОВНОВАЖЕНІ представники більшості зацікавлених в екополітиці верств суспільства участі не брали. Іноді брали участь якісь випадкові учасники цих верств. Не були отримані узгоджені позиції для кожної категорії зацікавлених сторін, не було виявлено протиріч і не організовано пошуку консенсусів для їх подолання, не сформовано спільного розуміння спільної мети у всіх зацікавлених сторін. Мінприроди України у 2009-2011 рр. через посилення інституційної деградації не виявило належної управлінської культури і не спромоглося залучити свої територіальні управління для організації діалогу з усіма зацікавленими сторонами. Тим паче Мінприроди не спроможне організувати такий діалог нині, бо не має в підпорядкуванні екологічні департаменти ОДА. В обох процесах практично відсутні враховування узгоджених позицій Асоціацій органів місцевого самоврядування та бізнесових асоціацій. Через те чинні СНЕП та НПД ПРАКТИЧНО не бачать місцевих екологічних проблем, багато з яких насправді зовсім не місцеві, а національні екологічні проблеми, але в СНЕП та НПД конкретно не присутні. Всенародне обговорення (а саме таким воно має бути для НАЦІОНАЛЬНОГО ПЛАНУ ДІЙ) з отриманням консолідованих позицій усіх зацікавлених сторін є під силу лише Верховній Раді.
11) Глибокого опрацювання зауважень та пропозицій громадськості не було, і реагування на багато з них мало занадто поверхневий характер. З наданих громадськістю пропозицій були враховані лише зручні для Мінприроди, а ті, що потребували серйозних зусиль, наприклад запровадження посадовців програмно-проектного управління, чи власне випереджувальне планування заходів адмінреформи, були відкинуті. Якоїсь процедури апеляції не передбачалося.
12) Оскільки питання охорони довкілля стосуються всіх громадян і коштують дуже дорого, то НПД має прийматись ВРУ як ЗУ про окрему державну цільову програму , після ретельного обговорення в низці комітетів ВРУ, а не розпорядженнями КМУ.
13) Комітет з екополітики ВРУ у 2009-2011 рр не замовив експертиз проектів документів стороннім науково-експертним установам, які спеціалізуються в тематиках екобезпеки та управління, а також применшив свою роль та відповідальність у процесах розробки та обговорення СНЕП та НПД, не намагався їх очолити, не привернув належну увагу всіх народних депутатів як до змісту цих документів, так і до необхідності законодавчого унормування процесів їх розробки. Через те ВРУ тодішнього складу проголосувала у 2010 р. за екологічну стратегію формально, без глибоких і ґрунтовних обговорень, хоча парламент існує саме для обговорення найбільш важливих суспільних справ, і подолання екологічної кризи до таких належить. Це свідчить про непріоритетність екополітики для політичної еліти, представленої у ВРУ у 2010 р, Але така непріоритетність є і досі.
14) ЕкоНУО зіграли провідну роль у процесах формування СНЕП та НПД. Але вони, на жаль, інколи мають неадекватно завищену самооцінку, зокрема щодо своєї впливовості на Уряд, і навіть можуть вважати своє вузьке коло "громадянським суспільством". Це заважає їм бачити як необхідність широких суспільних обговорень таких загальнонаціональних тем СНЕП та НПД, зокрема з участю неприємних для них представників "забруднювачів", так і потребу в залученні кола найкращих експертів. А також не помічати маніпулятивне використання громадськості, коли на ранніх стадіях процесу без участі громадськості приймаються основні рішення (зараз це зробили Мінприроди та Проект SBS), а потім громадськості пропонується вносити правки, які суттєво змінити характер документів вже не можуть. У запропонованому форматі обговорень фактично немає місця для оцінок громадськості загальної ситуації з екополітикою. Тим часом навіть після буремних подій Євромайдана триває хибна практика політичних призначень некомпетентних осіб, за півтора року на посаді Міністра екоресурсів побували два некомпетентних призначенця
Методологія аналізу державної політики наголошує, що політика – це, насамперед, цілепокладання. Неправильну постановку цілей потім в процесі виконання нічим не виправити. Через те недолугі формулювання цілей у СНЕП перетворюють НПД, складений на основі цих цілей, у малоефективну діяльність з марнотратством значних коштів.
Це ми зазначали у доповіді за 2013 рік. На жаль, більшість цих неправильностей було збережено в ході "оновлення" СНЕП та НПД за участі персоналу проекту (SBS). Хоча текстуально документи стали досконалішими, сила процедур тут є більшою, отже і результати не можуть стати значно кращими:
Насамперед, перш ніж робити "оновлення", мав відбутися процес оцінки виконання СНЕП та НПД за минулі роки та чітко визначені причини невиконання. Це було зроблено на замовлення Мінприроди, яке може мати тут ситуацію "конфлікту інтересів, бо пані Н.Трофименко входить до Наглядової Ради проекту SBS. Не випадково, оцінки рівня виконання НПД суттєво відрізняються: 30-60% в офіційному звіті та 20-30% в Громадській оцінці.
Як раніше прийняті документи, так і "оновлені", неминуче тягнули та тягнутимуть багатомільйонні витрати коштів і з бюджету, і коштів міжнародної допомоги. То варто знати, чому витрачені кошти не дали очікуваних результатів, і бути впевненими, що на цей раз результати будуть. На нашу думку, офіційна оцінка мала бути зроблена як аудит сторонньою організацією на замовлення КЕП ВРУ, можливо - Рахунковою Платою ВРУ. І тільки Верховна Рада має право замовляти оновлення цих документів, бо саме вона є головним розпорядником державних фінансів.
Мінприроди, маючи чехарду з міністрами або тривалу відсутність керівника, перебуваючи у дуже ослабленому стані, всупереч конституційним змінам на користь провідної ролі парламенту, продовжує вважати себе провідним органом у формуванні екологічної політики в державі, самоправно взяло на себе роль замовника та затвердило технічні завдання на оновлення СНЕП та НПД Проекту технічної допомоги Мніприроди від ЄС (SBS), розроблені персоналом проекту без широкого громадського обговорення. При цьому співробітники Мінприроди проігнорували ту обставину, що Стратегія розроблялася на основі Концепції, затвердженої КМУ, відповідно не можна суттєво змінювати Стратегію, не змінивши суттєво Концепції. Сім цілей Концепції повторені в чинній Стратегії , а в проекті оновлення Стратегії лише п'ять цілей.
З одного боку, СНЕП і НПД у 2009-2011 рр без громадськості взагалі не з’явилися б, а з іншого боку, тепер видно – це не дуже якісні управлінські документи і громадськість має відчувати власну відповідальність за це.
Це означає, що громадськість має говорити про відповідальність політеліти і за загальний стан "неофеодалізму", і за поглиблення кризи державного екологічного управління шляхом суто "політичних" призначень некомпетентних осіб керівниками Мінприроди, а також про необхідність якісних змін процесів формування політеліти. Потрібні не партії, націлені на захоплення влади у будь-який ненасильницький спосіб, але партії, які націлені на кадрове забезпечення різних сфер державного Управління, в тому числі і з безпеки довкілля та збалансованості використання природних ресурсів.
Без радикальної зміни ставлення до екополітики у Верховній Раді, без призначення Міністра за результатами відкритого конкурсу, без осмисленої реанімації Міністерства, яке нині перетворено в декорацію, оновлення СНЕП є суто формальним кроком, який дасть тільки паперові результати, змарнує кошти і не покращить стан довкілля.
Оскільки всі екологічні проблеми є лише ЗАГРОЗАМИ екобезпеці (вони мало змінилися за часи незалежності), а справжнім ВИКЛИКОМ (тобто тим, що можна виправити за короткий час, хоч і напружившися) є НЕЕФЕКТИВНІСТЬ державного екологічного управління, то розробка СНЕП для деградованого і розбитого Міністерства взагалі немає сенсу, допоки його інституційний потенціал не буде реанімовано. Хибною є спроба в проект оновленої Стратегії вставити "Ціль 5. Удосконалення та розвиток державної системи природоохоронного управління" - в нинішньому стані питаннями інституційної реанімації Мінприроди неможливо займатися ПАРАЛЕЛЬНО з розвязанням екологічних проблем.
Спочатку - проведення відкритого конкурсу на посаду Мінстра, потім розробка грунтовного плану реанімації Міністерства, виконання цього плану компетентним Міністром, а лише тоді наново почати роботу над Стратегією та НПД - за замовленням та підтримкою Верховної Ради, з усенародним обговоренням реальних проблем довкіллєвої безпеки та шляхів покращання ситуації в реальні строки та з обмеженими ресурсами.
Реанімація Мніприроди не така вже і проста справа після недоробленої адмінреформи. Зокрема, в областях потрібно відновлювати не обласні управління Мінприроди як регуляторного органу, а обласні відділення Агенцій з надання екопослуг, в т.ч Агенцїї заповідної справи - які ще не створені. Бо на обласному рівні немає регуляторної діяльності (чим займається Мінприроди), а лише надання екопослуг (чим займаються Агенції).
Потрібен повний аналіз управлінських функцій, а через те без написання окремої "зеленої книги" щодо управлінсько-інституційного потенціалу Мінприроди та інших органів державного управління у цій сфері не обійтися. І перескакувати "зелену книгу" не варто.
І зрештою, після низки змін назв Міністерства, треба визнати, що найбільш невдалою і невідповідною місії та управлінським функціям Мінприроди, зазначеним в базовому Законі про охорону довкілля, є нинішня назва - "Міністерство екології та природних ресурсів". Жодного дня це Міністерство не займалося і не буде займатися питаннями екології, бо екологія - це наукова дисципліна, яка вивчає зв'язки між організмами, популяціями, біоценозами та довкіллям їх існування. Натомість Міністерство має займатися питаннями довкіллєвої (екологічної) безпеки. Сполучення "природних ресурсів" провокує думки про Міністерство як комору з природними ресурсами, які воно роздає. Насправді ж Міністерство мусить займатися широким спектром питань природокористування, які стосуються не тільки видобутку природних ресурсів, але і всіх сфер людської діяльності, що мають вплив на довкілля, та дбати, щоб усі ці види природокористування не загрожували екобезпеці. Через те, найбільш відповідною головним управлінським функціям цього центрального органу виконавчої влади, на нашу думку, є Міністерство довкіллєвої безпеки та збалансованості природокористування.
