"Партизанська іскра"

Про історичні розвідки М. Шитюка

Кажуть, що на помилках вчаться. Розумні - на чужих, не зовсім розумні - на власних. Геть нерозумні вчитися не хочуть, тому приречені щоразу наступати на ті ж самі граблі.

Історія пишеться для тих, хто згоден на ній вчитися. Та писана історія рідко буває правдивою, частіше - політично правильною, тобто брехливою. Тому-то радянський народ і не любить нашу офіційну історію. В свою чергу, влада завжди намагалась закріпити в сучасників своє бачення подій, яке б виправдовувало її. Щоб подолати стійку відразу до написаного в книжках (які можна просто не читати), владою встановлюються пам'ятники, називаються міста та вулиці іменами уявних героїв та замовчуються імена справжніх. Така собі реклама історичного минулого. Боротьба між історією, яку знає народ і історією офіційною продовжується.

Тому що завжди знаходилися люди, які намагалися говорити правду такою, якою вони її знали. Я б залучив до них і М. Шитюка. Його історичні розвідки опубліковані незначними тиражами, порівнюючи з творами істориків-комуністів на ту ж тематику (наведені нижче матеріали, наприклад, опубліковані в збірнику, випущеного тиражем усього 1500 примірників). Його історичні розвідки заслуговують більшого поширення, ніж науковий історичний журнал (до того ж, у форматі .pdf, мало інтегрованому в інтернет-спільноту). Саме таку мету переслідує дана публікація двох матеріалів М. Шитюка про підпільну організацію Партизанська іскра, що діяла на Миколаївщині в 1942-1943 роках під час румунської окупації.

На відміну від міфічної Молодої гвардії О. Фадєєва, на якій виховане не одне покоління радянських комсомольців, тут, на Миколвївшині, в глухому селі Кримка дійсно діяла підпільна молодіжна організація Партизанська іскра. Діяла без всякого керівництва згори. Про це ясно свідчить відсутність згадок про неї в матеріалах Первомайського комуністичного підпілля, викритого і зніщеного окупантами. А особливо свідчать про це незграбні спроби комуністів заднім числом очолити її через ніби-то комуніста, ніби-то підпільника В. Моргуненка, директора школи, де вчилися в роки окупації юні партизани. До речі, з наведених нижче спогадів І. Герасименка напрошується висновок, що вони вказали на директора школи, як свого керівника, наївно сподіваючись зняти з себе відповідальнісь: мовляв, директор заставив. А не любили директора за те, що він їм, комсомольцям, при німцях почав викладати в школі Закон Божий, Біблію. Жодних доказів його участі у підпільних зборах чи практичній діяльності партизан не виявлено.

Коли я був піонером, то майже до 14 років ми теж гралися у війну. Наш партизанський загін "За Кавказ!" воював з хлопцями з іншого кутка села. Ще й досі десь у нашому лісі примкнутий ланцюгом до старої груші ящик з секретними штабними документами, де вказані псевдо партизанів. Щось схоже було і в хлопчаків 7-9 класів с. Кримка у далекому 1942 році. Хлопчаки завжди гралися у війну чи козаків-розбійників, а дівчатка - у дочки-матері.

Але їх гра у війну "по-дорослому" одного разу скінчилася. Бо життя - це не гра. В селі всі на виду. Юних партизан ніхто не зраджував, їх навіть не видали ті 5 таємних інформаторів поліції, що були у невеличкій Кримці (?!). Їх просто "вирахував" начальник дільниці Анушку. І коли дорослі румунські жовніри по-дорослому стали знущатись над дівчатками та бити головою об стіну хлопчиків, дитяче відчуття скоєної шкоди взяло гору. Казочка про хлопчиша-кибальчиша А. Гайдара не допомогла. Вони розповіли одне про одного майже все.

Цілком згоден з М. Шитюком, що ми не маємо права засуждувати чи таврувати молодих підпільників, що юнацький ідеалізм та жагу пригод поєднали з смертельним ризиком і врешті поплатилися за це життям. Але історикам слід називати речі своїми іменами. Чи був їх вибір цілком свідомий? Напевне, ні. Вони не знали справжнього обличчя того соціалізму, за який боролись, і яке побачили Іван Герасименко та Юхим Ющенко. А якби здогадувались про повоєнну долю своїх вцілілих побратимів, що після приходу "своїх" опинилися за гратами та на каторзі, то мабуть би добре замислились над своїм вибором. Можливо, дехто знайшов би для себе інший шлях бути чесною людиною - у світлі Слова Божого, вивчення якого при німцях запровадив у школі її директор В. Моргуненко.

У світлі досліджень М. Шитюка ніяк не в'яжеться з радянською героїкою і образ командира 'Партизанської іскри' П. Гречаного, який на першому ж допиті під тортурами видав своїх спільників. А під час нападу на жандармський пост застрелив товариша, який читав його зізнання і став небажаним свідком його зради. Таких героїв в Радянському Союзі ще не знали. Як на мене, я б назвав героєм лише Івана Герасименка, та й то не за вклад в боротьбу з загарбниками, а за те, що попри знущання в застінках НКВД-МГБ, попри каторгу та каліцтво в таборах, не визнавав наклепу на себе і продовжував боротьбу за справедливість. Дивуєшся, звідки черпав силу цей юнак?

Глибокого історичного осмислення й аналізу потребує не тільки партизанський рух на окупованій території, яким висвітлений він у офіційних документах, а й весь перебіг історичних подій у Радянському Союзі, починаючи з колективізації, голодомору, репресій, ГУЛАГу, повстанської української армії (УПА), та перехід на сторону загарбників цілих радянських армій. Не тільки Ударної армії генерала Власова, а здачі в полон в перші місяці війни такої кількості радянських військовополонених, яка приголомшила навіть фашистів (6-а армія під Бабанкою, уманська яма). Все це кільця одного ланцюга. Ці події чeкають правдивої оцінки з боку сучасних істориків та майбутніх поколінь.

Білодід В.

1. Підпільна організація "Партизанська іскра" в світлі нових історичних джерел і документів (1942-1943)

Діяльність підпільної молодіжної організації Партизанська іскра в роки Великої Вітчизняної війни на території Миколаївщини добре відома в Україні та за її межами. Але розсекречені документи архіву управління служби безпеки України по Миколаївській області та колишнього обласного партійного, нині філіалу Миколаївського обласного державного архіву, дають змогу внести деякі уточнення в історію цієї організації.

Учні 7-9 класів середньої школи с. Кримка, котрим було по 13-16 років, створили підпільну організацію „За Батьківщину!" Згодом 15 листопада 1942 р. її назвали Партизанською іскрою. Як свідчили її учасники Іван Васильєв, Михайло Скиба, Іван Герасименко, Юхим Ющенко, Юрій Ісаченко, які залишилися після війни живими, організація була заснована 2 січня 1942 р. Це підтверджують і матеріали Миколаївського обласного державного архіву.

Спочатку до організації входило 15 комсомольців, згодом вона зросла до 33-х чоловік. Підпільна організація мала статут партизанського комітету, штампи Партизанська іскра, „Внески сплачені", червоний прапор, що зберігався в керівника організації - комсомольця Парфентія Гречаного. На першому ж засіданні юні підпільники обрали начальником штабу Дмитра Попика, політруком - Івана Герасименка.

До останнього часу в історичних дослідженнях, науково-популярній та художній літературі стверджувалося, що організаторами Партизанської іскри були комуністи, зокрема директор місцевої школи Володимир Степанович Моргуненко. Відразу ж після закінчення війни Одеський обком партії (с. Кримка за територіально-адміністративним поділом в той час належала до Одеської області) зобов'язав обласне книжково-журнальне видавництво видати брошуру про життя і боротьбу підпільної комсомольської організації під керівництвом комуністів. До Кримки приїхав одеський письменник С. Поляков, і незабаром було видано написану ним книгу Партизанська іскра. У автора було чітке завдання - показати в художньо-документальному творі партійне керівництво підпільною молодіжною організацією. І він це завдання виконав. В результаті 80-90% написаного в книзі не відповідало дійсності, що не могли не помітити читачі, особливо місцеві. Кримка - невелике село, і місцеві жителі знали, що В.С. Моргуненко не був членом партії. Вони почали писати листи у відповідні державні органи, в яких просили пояснити, як сталося, що письменник С. Поляков про безпартійну людину пише як про комуніста. Авторів листів запевнили, що В.С. Моргуненко був „членом Ленінської партії".

Значно пізніше про діяльність Партизанської іскри почав писати книгу спогадів І. Герасименко. У ній також червоною ниткою повинна була пройти ідея, що організація створювалася з ініціативи комуністів. Але 30 травня 1955 року Миколаївський обком партії надіслав до ЦК компартії України довідку, в якій стверджувалося, що В.С. Моргуненко, як встановлено перевіркою, „був членом Первомайського районного комітету комсомолу, депутатом Кримківської сільської Ради, членом або кандидатом партії ніколи не був". Зрозуміло, що в ті далекі роки треба було відверто сказати, що директор В.С. Моргуненко проводив активну громадсько-політичну роботу в селі, вірив у соціалістичні ідеї, але членом комуністичної партії не був. Як стало відомо з документів, члени „Партизанської іскри" по-різному говорили про його діяльність. О. Кучер під час допитів у румунській жандармерії розповів, що директор школи дав їм наказ створити підпільну організацію для проведення агітації серед населення. І. Бєлічков назве у своїй заяві Моргуненка головним керівником, котрий давав комсомольцям-підпільникам інструкції, які він отримував з Одеси і Березівки. Жодним словом не обмовився про директора школи керівник комсомольської організації П. Гречаний, а І. Герасименко на допиті сказав: „Під час відступу влітку 1941 р. один з офіцерів Червоної армії запропонував нам, хлопцям, організувати підпільну організацію і боротися проти німців, що ми пізніше і зробили. Ми з підозрою ставилися до колишнього директора Моргуненка В. С., бо він при німцях почав викладати в школі Закон Божий". Документи, розповіді очевидців свідчать, що немає підстав звинувачувати в чомусь В.С. Моргуненка. Він був чесною і справедливою людиною і таким залишився в пам'яті тих, хто його знав. Румунські окупанти розстріляли його разом з юними підпільниками-іскрівцями.

Сьогодні, коли в архіві служби безпеки України по Миколаївській області зберігається чотирьохтомна справа румунської жандармерії про діяльність „Партизанської іскри", є можливість простежити шлях її боротьби проти фашистських загарбників. За час діяльності на окупованій території підпільники займалися збиранням зброї, в їх розпорядженні було два радіоприймачі та рація. Вони слухали повідомлення Інформбюро і своєчасно в листівках знайомили населення з їх змістом. З допомогою партизанів-підпільників було організовано втечу з Андріївською табору військовополонених. Дехто з них приєднався до підпільників. Членами організації було виведено з ладу кілька сівалок, плугів, вилито з цистерн пальне, пошкоджено телефонну лінію.

Звичайно, такі дії в невеличкому селі не могли не викликати підозру у начальника жандармського поста - румунського офіцера К. Анушку. Тоді ж (на початку 1943 р.) від старости села - німця Фріца Калля, котрий був інформатором жандармерії, надійшов сигнал про те, що сільська молодь з числа колишніх комсомольців підозріло групується. Але ще до того поліцай з Кам'яної Балки повідомляв, що бачив уночі в селі юнаків з Кримки - Гречаного, Кучера, Герасименка і Попика. Про пізні нічні прогулянки цих юнаків доносив і таємний інформатор, дезертир з Радянської армії Прокопенко, який жив у селі. Як свідчив на допитах у 1955 р. К. Анушку, на організацію він натрапив тільки внаслідок своїх спостережень. Одного разу пізно вночі під час патрулювання Анушку зустрів О. Кучера, який ішов у Катеринку. Це викликало в нього підозру, що посилилася, коли він зайшов до батька Кучера, котрий був старостою сільської общини, і побачив коробку з чорною тушшю та картон різних розмірів. Потім Анушку стало відомо, що до Кучера пізно вночі приходив Гречаний, хоча жив він на другому кінці села. Підозру викликало у румунського офіцера також те, що Д. Попик, батько якого був керівником колгоспу, працював на держфермі, а не в колективному господарстві. Все це давало підстави припускати, що ці хлопці займаються якоюсь підпільною справою, а можливо, й зв'язані з партизанами. Іншої інформації, за свідченням Анушку, у нього не було. Вже в лютому 1943 р. начальник жандармського поста села Кримка К. Анушку мав дані про наявність у селі партизанської підпільної організації. 17 лютого 1943 р. були заарештовані П. Гречаний, І. Герасименко, О. Кучер і Д. Попик. На другий день Анушку почав допитувати затриманих. Першим він викликав Парфентія Гречаного. Анушку намагався знайти підхід до хлопця і дав зрозуміти, що вже багато знає про підпілля в Кримці, що жандармерії відомо, де підпільники збираються і що у них є зброя, а тому Гречаний має лише підтвердити ці відомості. Але не почувши від хлопця бажаного, його почали катувати: трощили пальці між затиснутими дверима, люто били головою об кам'яну стіну жандармерії... Не витерпівши звірячих тортур, Парфентій, або, як назве його в 1955 р. на процесі в Бухаресті обвинувачений Анушку, „хлопчик" Гречаний (це й справді були ще зовсім діти), попросив більше не бити його, бо він згоден розповісти все про діяльність у селі Кримка підпільної організації, очолюваної Олександром Кучером. Крім заарештованих разом з ним однодумців, він назвав як учасників організації Володимира Волошина, Юрія Ісаченка, Петра Гречаного, Семена Поліщука, Володимира Білоуса. Про це Парфентій власноручно написав у своїй заяві (названій декларацією), що збереглася в архіві румунської жандармерії й нині знаходиться в архіві СБУ по Миколаївській області. Крім того, на пропозицію начальника жандармського поста Анушку Парфентій дав згоду бути таємним інформатором жандармерії, після чого з-під арешту його звільнили і дали завдання - виявити інших учасників організації.

Далі на допит викликали О. Кучера, який не визнав себе членом підпільної організації навіть після тортур. Розлючений Анушку заявив хлопцеві: „Ну й дурень ти. Гречаний усе розповів і вільний, а тебе розстріляємо". Після цього показав йому заяву, написану Гречаним. Прочитавши її і пізнавши почерк Парфентія, Кучер зблід, а потім зізнався, що в селі діє підпільна організація, і назвав тих її членів, що й Гречаний. У своїх власноручно написаних свідченнях Кучер також повідомив, що підпільна організація була створена з учнів школи за вказівкою її директора В.С. Моргуненка. Керівниками організації він назвав Д. Попика і В. Білоуса, змовчавши про П. Гречаного. Після зізнання Кучера було випущено на волю і взято під таємний нагляд з метою вияву інших учасників організації. Свідчення Анушку підтверджуються знайденими у трофейних румунських архівах заявами П. Гречаного та О. Кучера.

Після звільнення з жандармерії Гречаний і Кучер оповістили членів підпільної організації про провал і організували з своєї ініціативи групу з метою визволити з жандармерії І. Герасименка та Д. Попика, а також знищити свідчення, які вони дали під час допитів. До складу групи, озброєної гранатами, гвинтівками, пістолетами, увійшли П. Гречаний, О. Кучер, Ю. Ісаченко, В. Златоуст, М. Чернявський, Дем'ян Попик, Поліна Попик, М. Коляндра.

П. Гречаний повідомив членів організації про те, що Анушку завербував його таємним інформатором і видав йому відповідне посвідчення. Тепер він зможе використати цей документ для безперешкодного входу в приміщення жандармерії та ліквідації Анушку. Напад на жандармерію було здійснено пізно вночі на 19 лютого. Проте П. Гречаному вбити Анушку не вдалося. Той через вікно втік у сусіднє село Катеринку і звідти по телефону попросив допомоги в жандармерії м. Первомайська. Відразу, як свідчив на допитах начальник жандармського легіону Первомайська Амбруш Ромулюс, у Кримку було послано посилений румунський каральний загін. В результаті перестрілки з жандармами кримківського поста було вбито румунського сержанта Присакау. Частина учасників нападу на жандармерію розбіглася. На місці бою залишилися П. Гречаний, О. Кучер, які звільнили з-під варти Герасименка і Попика, але виконати завдання по захопленню документів не змогли. Гречаний звернувся до Кучера зі словами: "Ну, Кучер, через тебе гинуть наші товариші, то помирай і ти", - і вистрілив з пістолета впритул.

Автор книги Партизанська іскра, партизан-підпільник Іван Герасименко, у своєму щоденнику так описав цю подію: „Раптом пістолет Парфена вистрілив. Вистрілив прямо в груди Олександра Кучера. Той, схопившись руками за груди, хилився, зламуючись навпіл. Я закляк зі страху, ні, це було схоже на страшний сон. І ось Шура вже хрипить, захлинаючись кров'ю, а ми ніяк не можемо осмислити, що це не сон, що наш товариш справді вмер, і смерть йому заподіяно рукою друга, а не ворога. На наші запитання Парфен повторював одну фразу: 'Сам винуватий'. Іноді стискав голову руками і, дивлячись в землю, відповідав: 'Я не хотів цього. Револьвер вистрілив випадково'".

Тривалий час О. Кучер вважався зрадником, людиною, через яку загинули члени підпільної організації. І в матеріалах партійного архіву його прізвище фігурує як зрадника організації. Зрадником вивів його на сторінках книги Партизанська іскра і С. Поляков під іменем Олександра Брижатого.

Лише на засіданні бюро Миколаївського обкому партії 18 серпня 1956 р. було прийнято рішення визнати підпільника Кучера Олександра Яковича загиблим у 1943 р. при виконанні бойового завдання в с. Кримка. А ще пізніше підпільники І. Герасименко і Ю. Ісаченко, які залишилися живими, написали, що О. Кучер був убитий особисто П. Гречаним і що вони не бачили ніяких мотивів для цього. Тим більше, що ініціатива нападу на жандармерію належала О. Кучеру, який разом з П. Гречаним активно діяв при нападі. Складається враження, що Гречаний застрелив О. Кучера, перебуваючи в стані сильного збудження через невдалу спробу захопити матеріали на жандармському посту, або він боявся, щоб Кучер не розповів про зміст його заяви, написаної під час допиту, і вирішив позбутися небажаного свідка. Інших причин не було.

У трофейних румунських документах є таємне донесення жандармського легіону Голти від 20.02.1943 р. за №92, в якому О. Кучера названо активним учасником нападу на пост жандармерії в с. Кримка. Крім того, Анушку у своїх зізнаннях від 26 травня 1955 р. заявив, що він під час допиту О. Кучера в лютому 1943 р. викривав останнього показаннями П. Гречаного. Визнаючи вербування П. Гречаного на роль інформатора жандармерії, Анушку категорично заперечував це стосовно О. Кучера, оскільки вважав, що водночас вербувати двох було б нерозумним. Тому О. Кучеру ніяких завдань не давалося.

Вранці 19 лютого 1943 р. на подвір'ї жандармерії румуни виявили труп О. Кучера. Тіло було показане його батьку для спізнання. Тут же Яків Кучер назвав жандармам тих, хто дружив з його сином. До вже відомих додалися прізвища Михайла Кравця і Михайла Клименюка, їх заарештували. На подвір'ї жандармерії румуни виявили також сумку з матеріалами підпільної організації, які були використані при арешті інших підпільників - Чернявського, Волошина, Буратинського. Агентурним шляхом і слідством були доведені їх зв'язки з Партизанською іскрою.

В результаті обшуків румуни виявили прапор, статут підпільної організації, листівки, радіоприймач, штамп „Внески сплачено", кулемет та іншу зброю. Впродовж дня румунською жандармерією були заарештовані 73 чоловік.

Перші допити було проведено в с. Кримка, після чого частину жителів було випущено з жандармерії, інших відвезли до Первомайської тюрми. Заарештований органами МДБ у 1945 р. С.О. Перфільєв, котрий був особистим шофером резидента голтянського центру румунської розвідки „СС-1" Маноле Ніколає, свідчив: „В Кримку для участі в арештах і допитах виїхали Маноле, полковник Думітреску, начальник голтянської уїздної префектури Ромулюс і з ними 200 жандармів. Під час допитів підпільникам зв'язували руки колючою дротиною, жорстоко били прикладами гвинтівок, вибивали зуби, били до втрати свідомості, рвали волосся, припалювали запаленою сигаретою тіло, ламали за допомогою дверей пальці, били ременями по голому тілу, п'ятах, морили голодом". В результаті жорстоких тортур більшість арештованих визнали себе підпільниками, розповіли про інших учасників організації, про їх діяльність.

Ніхто сьогодні не має права звинувачувати підпільників у зраді. Адже це були діти, які не змогли винести звірячих тортур з боку ворогів, і назвали на допиті: П. Попик - 7 чоловік, М. Чернявський - 12, М. Коляндра - 19, М. Клименюк - 17, Г. Попик - 21. Кожний називав відомих йому підпільників, розкривав склад підпільних груп, розповідав, хто яку роботу в них виконував. Були викриті всі члени підпільної організації в селах Катеринці, Кумарах, Зелених Кошарах, Степківці, Кам'яній Балці.

Певний час зрадниками вважалися Олександр Кучер, його батько Яків, батько Дмитра Попика - Никифор Попик (пізніше нібито за зраду підпільної організації був засуджений і відбував покарання у виправно-трудових таборах з 1944 по 1955 рр.), Іван Герасименко. Як зрадника, у 1949 р. заарештували Юхима Ющенка, і лише після 4-х процесів військового трибуналу його було виправдано.

У Кримці були таємні інформатори - І. Милоголовко, Ф. Калль, Прокопенко, Доценко, Ізбичук, Ветушняк та Орлова, які повідомляли жандармерію про підозрілих осіб. Та немає жодних даних, що свідчили б про участь у цій ганебній роботі того чи іншого підпільника-іскрівця.

Після допитів і катувань взимку 1943 р. підпільників напівроздягненими повели п'ятнадцятикілометровим маршем у Кримку. їх зв'язали однією вірьовкою, крім того, руки кожного були скручені колючим дротом. Хоч як К. Анушку наполягав на допиті в 1955 р. на тому, що підпільники були розстріляні при спробі втекти, інші обвинувачені - колишні румунські жандарми - у своїх свідченнях це спростували. Вони заявили, що при підході до с. Кримка Анушку наказав стріляти після того, як він дасть команду: „Бігом по лівому краю поля!". Знаючи добре російську мову, Анушку звернувся з цими словами до підпільників. І коли ті почали тікати, пролунали постріли. Зв'язані однією вірьовкою підпільники падали один на одного. Тих, що подавали ознаки життя, жандарми добивали прикладами. Кілька днів трупи лежали на полі, а потім були поховані на скотомогильнику. Вже в 1944 році після визволення Кримки радянськими частинами тіла загиблих були перенесені і поховані в селі. Більшість тіл були спотворені: у В.С. Моргуненка і М. Кравця розплющені черепи, у багатьох - переломані руки, ноги, ребра.

Після розстрілу на околиці села 32 підпільників живими ще залишалося кілька чоловік, яким вдалося уникнути арешту. Румунська жандармерія влаштувала на них полювання. Вдалося перейти кордон і вступити до Радянської армії Юрію Ісаченку. Намагалися перейти кордон П. Гречаний, І. Герасименко, Д. Попик, та спроба виявилася невдалою. Довелося повертатися в Кримку. Поранений Д. Попик переховувався у сараї своєї тітки Феодосії Довгої, проте був помічений нею, а її чоловік Фріц Калль - староста села - відразу ж повідомив жандармерію. Дмитра застрелили прямо на подвір'ї. П. Гречаний сховався на горищі кузні, але коваль його видав, і він був убитий жандармами. І. Герасименко знайшов притулок у сусідньому селі Катеринка, у своєї тітки. Поліцай Щербаченко під виглядом партизана зайшов до оселі, попросив їжі. Тітка йому повірила і розповіла, що в неї на горищі переховується також партизан - її племінник. Щербаченко разом з поліцаєм Доценком заарештували Герасименка і передали його до жандармерії Анушку. На допиті 1 березня Герасименку вибили 7 зубів, розбили обличчя. Підводили до трупа П. Гречаного і примушували кричати „Ура". В цей час на підпільника накинулася група циган, які били його доти, поки він не втратив свідомість. Після цього Івана відправили до Первомайської тюрми.

У Первомайську Ніколає Маноле (він же Мітулеску) запропонував Герасименку стати агентом румунської розвідки. Розуміючи, що це єдиний шлях вирватися на волю, той погодився. Через півтора місяці його послали в село Соколівку Первомайського району для виявлення підпілля. Прибувши до Соколівки, І. Герасименко попередив братів Кліщенків, за якими йому доручила стежити румунська розвідка. А сам написав листа Мітулеску: „Пане Мітулеску. Я не можу виконати отримане від Вас завдання. Я патріот. Я люблю свою Батьківщину. Дякую Вас за все, що ви для мене зробили, дали можливість мені втекти. Я поїхав. Герасименко"

Останню групу учасників організації Партизанська іскра, до якої входили Даша Дяченко, Дем'ян Попик, Юхим Ющенко, Михайло Скиба, Микола Остапенко, судили в Тираспільській в'язниці. Завдяки піднятому ув'язненими повстанню на волю вдалося вирватись Юхиму Ющенку, Михайлу Скибі, Миколі Остапенку.

Нові архівні матеріали допомогли окреслити об'єктивну картину діяльності молодіжної підпільної організації Партизанська іскра, показати ії героїчні й трагічні сторінки.

2. Герої Кримки: повоєнні долі. Іван Герасименко

Свого часу мало хто не читав захоплюючої і правдивої книги "Партизанська іскра", написаної активним учасником підпільної комсомольської організації, що діяла в селі Кримці, на території Миколаївщини, Іваном Герасименком. Його ім'я добре відоме на Первомайщині і за її межами. Та не всі, мабуть, знають (крім близьких друзів), що з 1944 по січень 1955 року учасник боротьби з фашистськими загарбниками в нашому краї відбував каторгу в суворому Заполяр'ї.

В епілозі книги "Партизанська іскра" про цей період життя Івана Павловича сказано лише одним реченням: "Тільки в липні 1955 року я повернувся з далекого Заполяр'я у рідне село". Час був такий, що більшого сказати не можна було. Тема сталінських, а пізніше брежнєвських репресій знаходилась під забороною. Цензори нищівно вихолощували при правці, рецензіях все, що відносилось до даної тематики.

Хоч знаходились серед людей ті, які були репресовані, в основному, по сумновідомій 58 статті, ті, хто переніс тортури і знущання, і пізніше у вигляді мемуарних записів вели щоденники, щоб потім розповісти сучасникам про жах сталінської системи. Та й саме зберігання їх несло небезпеку. Згадаймо долю Олександра Солженіцина. До речі, табір, у якому перебував І.П. Герасименко, був поруч з табором, де перебував відомий письменник. Вів такий щоденник в 70-ті роки і Іван Павлович, у якому розповів, як склалася його доля в подальшому.

У книзі розповідь про себе він завершує тим, що після розстрілу іскрівців опинився у в'язниці. Дивом вирвавшись з лабет румунської сигуранци, що засудила 16-річного юнака до страти, йому вдалося перейти кордон румунської зони. Він опинився за Бугом, де територія була підпорядкована німецькій окупаційній владі. У першому ж селі юнака затримали жандарми і етапували в Устинівську в'язницю на Кіровоградщині, де протягом тижня його допитували. Продовження допитів відбувалося спочатку в Бобринецькій, а потім у Кіровоградській тюрмі, що являла собою довжелезне одноповерхове приміщення, обнесене подвійного огорожею з колючого дроту, висота якої перевищувала три метри. Знаходився в 12-й камері, це вже п'ята тюрма в 17 років. Називати своє прізвище було небезпечно. Тому для слідчих був в'язень 16629 Троцюк Микола Іванович. Завершились допити, 17-річного юнака було переведено в табір для військовополонених, з яких формувалися робочі команди по ремонту доріг, техніки, виготовленню інвентарю.

Всіх, хто працював у робочих командах, переодягали в німецьку форму. З перших днів роботи визріла думка про втечу і перехід через лінію фронту, що знаходилася в 10 кілометрах. Під страхом смертельної небезпеки випросив у місцевих жителів одяг. Сховавшись в одному з амбарів, де зберігали зерно, Іван чекав, коли в паніці фашисти втечуть із села. Проте планам не судилося здійснитись. Вірменська зондеркоманда знайшла схованку втікача. Знову допити і праця в одній з робочих команд.

Та думка про втечу не давала спокою. Знову почав готуватися. Вимінявши за 4 ковдри в однієї з жительок села цивільний одяг, він переодягнувся. Став чекати зручної хвилини. Здійснити втечу вдалося поблизу села Ковалівки на Київщині.

В цю радісну мить вдалої втечі Герасименко не міг і подумати, що це не кінець його стражданням, а лише їх початок, і він буде розтягнутий у часі на десятиліття. Перетнувши лінію фронту, Іван побачив радянських бійців.

„Довгий, як вічність, рік, - напише в щоденнику Іван Павлович, - я страждав невимовне, тікав від одних мучителів, щоб тут же опинитись в руках інших, міняв прізвища, біографію, одяг формений і без форми. І все для того, щоб вижити, щоб дочекатися ранку, щоб побачити обличчя, які в цю мить були найріднішими з рідніших".

Ще перетинаючи лінію фронту, Іван вирішив все відразу розповісти про себе в особливому відділі, проте чим більше розповідав слідчому радянської контррозвідки - СМЕРШ (смерть шпигунам) капітану Поляришу, тим більше наростала ворожість у капітана. Перебивши розповідь, він кинув:
- Достатньо байки мені розказувати, юначе. Теж мені, бравий солдат Швейк. Ти що, мене, за дурня вважаєш? Не займайся брехнею про переодягнених військовополонених у німецьку форму. Бач, який діяч, навіть партизаном йому захотілось бути. Шпигун ти! Давай детально розповідай мені про все по порядку: хто ти і з яким завданням прибув до пас.

Слова страшного звинувачення в перші хвилини здавалися нереальними, схожими скоріш на кошмарний сон, ніж на реальність, приголомшили хлопця. Не хотілося вірити в реальність того, що відбувалося, навіть тоді, коли капітан, не дочекавшись чистосердечного зізнання, збив його кулаком з ніг і почав гамселити носками чобіт під ребра. Не задовольнившись, схопив обома руками за волосся, ривком підняв з підлоги і почав щосили бити головою об стінку. І лише тоді, коли на білу стінку бризнуло кров'ю, покинув свою жертву.
Потім знов допит. „Шпигун" мовчав, що, зрештою, і вирішило подальшу долю.
-Розстріляти, - таким було останнє слово капітана щодо Івана.
Два автоматники повели приреченого за село. По дорозі солдати запитували: „Кого ведуть?".
Чулося вигуки: „Поліцай", „Власовець", „Фриц переодягнений".
- Кинь, який він фриц? Росіянин - по очах видно. Хтось з солдат вдарив прикладом, і хлопець впав на землю. Ось і остання вулиця. За нею поле - там смерть. Раптом кремезний офіцер на коні перетнув дорогу.
- Кого ведете, куди? Ти хто такий?

Іван гарячковите почав запевняти майора, що він партизан, 4 рази тікав з полону. Сталось диво. Майор наказав автоматникам повернути назад і здати приреченого на смерть у полковий особливий відділ, а потім направити у дивізійну контррозвідку. Та лише після того, як майор показав автоматникам посвідчення оперативного уповноваженого дивізійної контррозвідки, вони повернули назад.

Побачивши, що солдати повернулися з Іваном назад, капітан-особист Поляриш рвав і метав. Всіляко обзиваючи автоматників, він погрожував завтра ж відправити їх на фронт у діючу армію. Довго ще репетував капітан, та обставини були сильнішими за нього, так як полкові особливі відділи були підпорядковані безпосередньо дивізійній контррозвідці.

На другий день Івана відправили в місто Смілу, де передали до рук найвищої контррозвідки. Перш ніж посадити до камери, роздягли, обшукали за всіма правилами, обрізали ґудзики, забрали добротні черевики з кирзи. В армійській 52-й армії СМЕРШу все було „як потрібно": харчі: 150 грамів хліба та один раз на день мутна вода-баланда - рівноцінні раціонові з Кіровоградської тюрми СД. Як записав у щоденнику Іван Павлович: „Через декілька днів викликали на допит. Згадав слова майора:
- Там ти, братику, заговориш. Там і мертві розмовляють. Ти, голубе, не усвідомлюєш, куди попав, пройде короткий час, і ти сам будеш просити смерті на свою голову.

І справді жити не хотілось. Це був стан повного виснаження всіх фізичних і духовних сил. Якби в цю хвилину прийшла смерть, зустрів би з полегшенням. А смерть прийшла б неминуче, якби не поступила команда контррозвідці передислокуватись на інше місце.

Допити тривали від кількох годин до трьох діб. Це залежало від затримки на одному місці. СМЕРШ весь час рухався за фронтом, і горе було тому, хто не витримував у дорозі. В таких випадках лунав постріл чи коротка автоматна черга. Кожен допит в СМЕРШі починався і закінчувався побоями. Слідчий капітан Поляриш, який розпочав вести справу, виявився цинічною і безпринципною людиною. Він не шкодував сил, намагаючись зробити з Герасименка шпигуна. І нові слідчі, спираючись на матеріали справи, прагнули підтвердити версію свого колеги."

Допити тривали і вдень, і вночі, але без попередньої жорстокості, коли не стільки допитували, скільки знущалися. Нарешті, слідство було завершено. Всі протоколи акуратно пронумерували і підписали. Звинувачений Герасимснко підписав статтю 206, що означала закінчення слідства. Попереду чекав його суд Військового трибуналу. Офіційно звинувачували по статті 58 КК РСФСР по таких пунктах: 1 - зрада Батьківщині, 1-б - шпигунство, 1-з - зв'язок з міжнародною буржуазією. З таким висновком обвинуваченого неминуче чекала смерть. Проте в цей час Іван Герасименко відчував велике полегшення від усвідомлення того, що з допитами покінчено. Адже муки, перенесені в СМЕРШі, не йшли ні в яке порівняння навіть з жахами Кіровоградської в'язниці. Це була добре продумана нелюдська система доведення жертви до крайньої межі виснаження і пригнічення. Роздушити в людині все людське, перш ніж знищити її, - такий метод обрали ці безжалісні і безсердечні люди, які були впевнені, що викорчовують крамолу. Так зробив і капітан Поляриш, відверто фабрикуючи звинувачення.

Раптом 25 березня в камеру прийшло начальство СМЕРШу на чолі з полковником Нечипоренком.
- Хто з вас Герасименко? - запитав полковник.
Іван озвався. Кілька секунд полковник з відвертою цікавістю розглядав юнака. „Земляк" - кинув він майорові, що стояв поруч. Потім звернувся до Івана: „Чув, учора звільнили Первомайськ? Так, так, Псрвомайськ звільнили, - повторив він,- завтра відправимо тебе на батьківщину. І впевнений, що тебе там повісять, як собаку, на базарній площі".

У супроводі двох автоматників розпочався п'ятий перехід до Первомайська. В місті Івана Герссименка посадили в ту ж саму камеру, де кілька місяців тому тримала румунська сигуранца. Днів через 10 вперше викликали на допит. Слідчий мав прізвище Лабуров. Це була людина, у порівнянні з якою капітан Поляриш здавався добряком. З перших хвилин він почав патологічне ненавидіти жертву. Стало зрозуміло, що цей маніяк зробить все можливе, аби віддати обвинуваченого під суд, не вносячи нічого нового в кримінальну справу, яка була завершена в СМЕРШі.

Набагато пізніше, у 1974 році, цей слідчий надішле протест до Українського радіо, яке надало трибуну для „зрадників народу", маючи на увазі виступ Івана Павловича по республіканському радіо.

На цьому слідство в Первомайську завершилось. Через три тижні Гсрасименка поїздом відправили в Одеську центральну в'язницю, де мав відбутися суд. На одному з допитів в Одесі Іван опинився віч-на-віч з прокурором-полковником, що сидів у кріслі просторого кабінету.
- Сідай,- великодушно звелів він, - мені повідомили, що ти не визнаєш пред'явлених тобі звинувачень.
- Це правда,- відповів Іван.
- Але ж ти підписав контррозвідці 206-у статтю, а це одне і те, що погодитись.
У відповідь Іван запитав військового прокурора, чи доводилось йому коли-небудь сидіти у СМЕРШі. Таке запитання викликало страшенний гнів. Він кричав довго і голосисте. На закінчення пообіцяв:
- Розстріляємо і без визнання.
Після такої розмови залишилось чекати суду. А він чомусь затримувався. Адже до Одеси Івана Гсрасименка привезли в кінці квітня, а суд Військового трибуналу відбувся 6 грудня 1944 року.
За столом сиділо троє, ще один - збоку. Заґратовані вікна, обковані залізними штабами стандартні камерні двері. Посередині камери - табурет.
- Сідай, - пролунало. І тут же нова команда: - Встати!
Голова трибуналу читає довжелезний акт звинувачення, написаний ним давно. Мало не в кожному рядку важкі, мов свинець, слова:
- Зрадив... Зрадник... Завербувався. Пробрався з злочинною метою... Зв'язався з ворогом.

Вирок не таїв в собі нічого нового, майже слово в слово повторював звинувачувальний судовий акт, списаний з обвинувачувального висновку СМЕРШу.
- Визнаєте себе винним у здійснених злочинах! - запитав головуючий.
- Ні.
- Це вже не має значення. Судом встановлено... доведено... Підсудного вивести. Суд іде на нараду для визначення міри покарання.
І ось зачитується вирок:
...Засудити до вищої міри соціального захисту - розстрілу. Вирок остаточний і обжалуванню не підлягає.

Продовжувався процес суду не більше 15 хвилин, і доля людини вирішена.
У чеканні смерті, визначеної іменем Закону, Івану Герасименку довелося провести понад 120 днів і ночей. І за цей час жодної прогулянки, жодної санобробки, жодної передачі. Камери засуджених до страти не мали традиційних нар. Шибки віконних рам були видавлені, корпус не опалювався. Спали, попередньо застеливши підлогу лахміттям, тісно притулившись один до одного. Півгодини, година - і всі в'язні на ногах, шалено махаючи руками, грілись. Потім знову лягали, але вже на другий бік. Щонайбільше через годину все повторювалося спочатку. І так щоночі, впродовж усієї зими 1944-1945 років.

Раціон смертників: 450 грамів хліба і 800 грамів мутної бурди. На кожному поверсі корпусу смертників чергувало не по два, а по 6 наглядачів. Більшість з них були місцеві і мали сім'ї. В умовах карткової системи і високих базарних цін, коли буханець хліба коштував 250 карбованців, не дивно було, що наглядачі поповнювали свій раціон за рахунок в'язнів. Робилось це відкрито і просто. З усіх хлібних пайків здіймались так звані довіски, а де їх не було, відрізали шматок, грамів на сто. З баландою робилося те ж саме. Всі баки з варивом ставили в один ряд і давали відстоятись хвилин 10-15. Маючи запасні бачки, зливали з них юшку, а гущу - в котелки. Тієї крупи, що варилась і мала попасти в'язням, цілком вистачало наглядачам і членам їх сімей. Дубові двері, що вели в камери, всохли, і через щілини можна було спостерігати цю обурливу картину.

Одного разу відбувся справжній бунт. Смертники багатьох камер грюкали кулаками в двері, викрикуючи прокляття мародерам. Один з наглядачів, поклавши бачок, спокійно підійшов до однієї із камер, звідки долинали особливо грізні прокляття і сказав:
- Чого горлаєте, дурні! Вам же все одно здихати. Тільки добро переводите. А нам ще жити і жити. Зрозуміло?

Логіка наглядача була вбивчою. Гамір враз стих.

На розстріл забирали, як правило, вночі. „Чорний ворон" під'їжджав впритул до під'їзду. Весь корпус враз поринав у пітьму. Це був час, коли смерть підходила до кожного впритул, обмацуючи, заглядаючи кожному в очі, проте вибирала жертв на цей вечір стільки, скільки можна вмістити у „воронок".

Машина від'їжджала, і ті, кому лиха доля подарувала принаймні ще добу життя, озирались довкола. На їх обличчях були посмішки: „Пронесло, братці". Підходила ніч, і все повторювалося знову. Лише в неділю „воронок" не з'являвся. Тричі залишався в камері Іван Герасименко сам, а потім знову її наповнювали смертниками. З камери його вивели з речами 10 квітня 1945 року. Завівши на перший поверх, завернули в канцелярію, де офіцер зачитав постанову Президії Верховної Ради Союзу РСР:
- Замінити розстріл 25 роками каторжних робіт, 5 роками поразки в правах і 5 роками вислання у віддалену місцевість країни після відбуття покарання. На сторінках щоденника спогадів Іван відмітив: "Офіцер ще щось читав, але я вже не слухав. В мені співала кожна клітинка. Адже не буде попереду жодної ночі, коли людина в чеканні „чорного воронка" вмирає заживо. Від моєї потилиці назавжди відведено дуло револьвера. Залишилось чекати етапу".

У першій декаді листопада 1945 року Івана Герасименка відправляють у пересильну в'язницю міста Дніпропетровська. А 1 грудня його повезли на північ. У вагоні - 50 в'язнів. Старостою вагону начальник конвою призначив якогось Темчинського, що називав себе старшим лейтенантом.

Почалося важке життя на колесах. Вранці видавали добовий раціон на кожного в'язня: 650 грам хліба, жменю кільки чи напівгнилої риби і 30 грамів цукру. Всі продукти одержував староста вагону, якому доручалось розділити хліб і все інше на рівні пайки між в'язнями. Звичайно, староста брав левову долю собі - решті ж попадали крихти від „панського столу".

Ешелон рухався довго і повільно. Раз на добу проводився генеральний обшук. Роздягали всіх повністю. Від несправедливого розподілу харчів засуджені гинули. Це переповнювало чашу терпіння. Одного разу стався бунт. Староста Темчинський і його спільники були добре побиті. Нарешті поїзд, зробивши останній ривок, завмер. На 24 день подорожі в'язні прибули до Воркути. Мороз 64 градуси. Хвилин через 15 вздовж вагонів забігали конвоїри, з гуркотом відчинялись двері. Надворі стояла ніч.
- Швидше виходьте з речами! - чулись вигуки.

Незабаром вишикувалась довга, хоч і поріділа шеренга каторжників, їх шлях лежав до табору пересильного типу. Після 24 діб безперервного замерзання у вагоні-холодильнику в'язнів розмістили в теплому освітленому вагоні зі справжніми нарами.

Відбулася генеральна санобробка. Цього ж дня Івану Герасименку присвоїли номер Ч-427. Віднині, згідно циркулярам МДБ, на весь строк каторжних робіт у в'язня не існувало ні імені, ні прізвища. Буква і номер - все, що залишилось від людини. Тут, у заполярній тундрі, де пекельний мороз навіть повітря робить густим, де не менш пекельні завірюхи замітали бараки вище димарів, кожен усвідомлював, що в таких умовах довго не протягне, що більшість, якщо не всі, ляжуть тут кістьми.

Через кілька днів в'язнів перевели до табору. Верхній одяг відібрали, в шапках відрізали козирки. Взамін видали бушлати і фуфайки з різнокольоровими рукавами, а на всю ширину спини і на правій штанині вище коліна та шапці красувалися великі білі латки, де чорною фарбою був виведений каторжний номер. Віднині жоден каторжник під страхом найлютішої кари не мав право вийти з барака в зону. Якщо хоч один з номерів втратив чіткість, або забруднився одяг, номер належало писати вапном. В кожному бараці стояла діжка з вапном і бочка з фарбою.

Табір зустрів якимось оголеним до краю невільницьким цинізмом. Перш за все, перед новачками виступив начальник режиму: "Запам'ятайте все, що я скажу. Всі, як один, ви тут здохнете. А перш ніж піти під мох, ви багато чого зробите: побудуєте місто, шахту, стадіон. І відпочинете. На удобреній вашими поганими тілами землі виростуть сади для радянських людей".

Каторжний табір, куди привезли 17-літнього Івана Герасименка, був будівельного профілю. В'язні зводили бараки для нових і нових таборів. Іншим важливим об'єктом, на якому працювала значна частина в'язнів, був міський стадіон на березі річки Воркути. Саме на цій будові належало розмотувати клубок з 7305 днів каторжних робіт Івану Герасименко. Об'єкт знаходився в 6 кілометрах від табору. Колону з 250-300 в'язнів вели півтора-два десятки конвоїрів і кілька вівчарок. Перед виходом за ворота начальник конвою викрикував завчену фразу:
- Увага, каторжники! На шляху слідування не розтягуватись, з колони не виходити. Крок вправо, крок вліво розцінюється як втеча. Конвой стріляє без попередження.

На ходу рвались у черевиках шнурки, деякі нещасні об'їдались покидьками і страждали розладом шлунку. Хочеш не хочеш, треба зробити крок вліво або вправо. І тут тундрову тишу прорізала автоматна черга. Чергова жертва падала обличчям в лишайник. У начальника конвою завжди була мотузка, якою жертву тягли чи то в табір, чи то на об'єкт. Після роботи всі: і тих, хто померли, і тих, що були застрелені, тягнули волоком на дощатому щиті члени бригади...

„З кожним днем перебування в таборі, - напише всередині 70-х років в щоденнику Іван Павлович, - міцніла рішучість за будь-яку ціну перервати жахливий плин каторжних буднів. Жодна клітина не хотіла миритись з тим, що 20-річна каторга - це фінал короткого життя, це доля, а від долі не втечеш".

І вирішив втекти. Старожили розповідали, що жоден з в'язнів-утікачів не зміг пробитись на волю. Всі, як один, згідно циркуляра Міністерства державної безпеки кінчали свій шлях з кілком у грудях. На дошці, що квітчала кілок, було написано: „Так буде з кожним, хто насмілиться втекти". По три дні труп лежав на прохідних воротах табору, три дні повз нього йшли на роботу в'язні і назад, і щоразу виховувалися на наочному прикладі.

І все-таки каторжник Ч-427 вирішив готуватися до втечі. По-перше, потрібно було віднайти і вивчити канал для втечі, по-друге, дістати одяг, по-третє, заготувати необхідну кількість харчів. Найважчим було перше завдання. Тікати вирішив з настанням полярного літа, коли тундра покривається рослинністю. В'язень Герасименко почав детально вивчати, як безпечніше вийти з табору. Три місяці Іван відрізав від пайки по 100-150 грамів хліба і непомітно від інших сушив. Таким чином зміг заготувати близько 4 кілограмів сухарів, 2 кілограми цукру. За цей час дістав нову фуфайку, шарф і кепку. В момент втечі весь харч вдало розмістив по всьому тілу. І ось настав день втечі. Після першої перевірки о 23 годині Іван непомітно пішов до адміністративного корпусу, швидко переодягнувшись, попрямував до прохідної. Ось і ворота. Праворуч - хвіртка, ліворуч - вишка, на якій встановлено прожектор і кулемет. Іван береться за хвіртку, знаючи наперед, що вона заблокована. Відчиняє її вахтер, якому належить перевірити перепустку. Бачить звернений на нього погляд.

- Дай прикурити, браток, - недбало кидає Іван. Вахтер набирає в лопату жару з пічки і просуває йому через віконце. Прикурюючи, Іван говорить:
- Пропусти по перепустці. Йду за амоналом. Вахтер смикає на себе шкворінь, і Іван опиняється за ворітьми.

Поправивши кепку і кашне, в'язень іде до міста. Пізніше, вже на суді, на запитання голови військового трибуналу, вахтер скаже:
- Дійсно, його обличчя я бачив вперше. Але манери і розмова здалися такими природними для вільнонайманих, що я повірив. Та й одягнений він був... А взагалі, якийсь біс попутав.

Увійшовши в місто, Іван поспішив на вокзал, де стояв ешелон з вугіллям. Зразу помітив, що ешелон уже перевірений, бо від нього віддаляється в бік вокзалу група оперативників з вівчарками. Ось і довгий гудок. Вкутаний парами паровоз рушає. Іванові на ходу вдалося вчепитися за вагон, в якому двері наполовину були закладені щитами й засипані вугіллям. Поїзд ліниво стугонить колесами по стиках майже аварійної колії.

Їхати Гсрасименку довелося не більше 15-20 кілометрів. На кожній станції знаходилися контрольні пости, які всі вагони з вугіллям перевіряли довжелезним сталевим щупом, а спеціально навчені вівчарки винюхували у вагонах „людський дух". Доводилося залишати вагон і по декілька днів йти пішки вздовж залізниці, обходячи довжелезним півколом станції. А потім знову підходити до них, чекати ешелон-вугільник, який через аварійний стан залізниці рухається надто повільно, і на ходу чіплятись за вагон.

Громом прокотився по тундрі окрик: „Стій!". Ривком повернувши голову назад, Іван побачив трьох переслідувачів і собак, що наближалися до нього. Страху не було. В мозку пульсувала кожна жилка: „Все, кінець". Мить, і вже Іван Герасименко лежить на землі розпластаний. Одна вівчарка зубами схопила за одяг, але не кусає, друга люто гарчить. Нарешті чути голос: „До мене!". Собаки, виконавши свою місію, відбігають, а в дію вступають люди. Наказують встати. Коли запитують вдруге чи втретє, доходить зміст:
- Прізвище Герасименко... Номер Ч-427?
Більше нічого не питали, лише наказали повернутись спиною. Чути, як відтягуються затвори. Життя вимірюється секундами. Але замість пострілу у спину, дійшов зміст наказу:
- Повертай і йди в напрямку до станції.
На станції подивитись на диковину - втікача з табору особливо небезпечних злочинців, якого чи не вперше за всю історію існування таборів привели живим, - вийшло все тамтешнє населення.

...Били люто, роздягнувши перед цим догола. Волочили по всьому подвір'ї, а потім затягли в кучугуру снігу і покинули там.

Прийшовши до свідомості, Іван побачив перед собою офіцера, який брав участь в арешті і був старшим опергрупи. Він запитав: "Дивуєшся, чому тебе не розстріляли в тундрі? Це я врятував тебе, і то дякуючи тому, що очолював групу. Син у мене на фронті безвісти пропав. Лицем дуже схожий на тебе. Такий же чорноокий. Коли ти повернувся обличчям, мене ніби страшна блискавка пронизала: „син". А вже потім роздивився, що і зріст ніби не той і шия довша. „Ні, це не мій син". Та я за ці кілька хвилин стільки пережив, що тут же вирішив не допускати розправи над хлопцем, що схожий обличчям на мого сина. Не думай, що мені пробачать невиконання наказу. У крайньому випадку поплачусь кар'єрою. І нехай. Тепер слухай мене уважно. Незабаром під'їде поїзд, і ми здамо тебе в інші руки. На станції тебе знімуть з поїзда і 12 кілометрів йтимеш пішки. Дорога для тебе буде важкою. Тримайся, не впади! Впадеш - пристрелять. Я дуже хочу, щоб ти жив і дочекався волі. Прощай."

Ті 12 кілометрів Іван вистояв. Не впав, хоч і повинен був впасти і більше не встати. Конвоїри, два молодих хлопці, не дочекалися очікуваного задоволення. Жертва, наче заворожена, вперто трималась на ногах, хоч і голова була розбита рукояткою до крові, хоч і руки в сталевих лещатах, хоч і торба з черствими харчами на міцному шнурку прив'язана до шиї і з кожним кроком все тісніше стягувала горло. І все ж жертва впала, втративши свідомість там, де стріляти в неї було прямо-таки незручно, бо це була міська вулиця, на якій гралися діти і снували перехожі.

Важке повернення до дійсності. Спочатку в квартирі самого коменданта Воркутинського табору, генерал-полковника. Від обезводнення язик розпух, і нічого на запитання генерала Іван відповісти не міг. Потім його повезли в міський оперативний відділ, де все було готове для дешевого спектаклю.

З рук поводирів рвалися з півтора десятки вівчарок. Зв'язавши, кинули в кузов і повезли на будівельний об'єкт, звідки він здійснив втечу дві з половиною доби назад. Водили по забоях, пропонували бити, плювати, і били, і плювали, бо організатори цієї трагікомедії нагадували нещасним, що ось винуватець порушення режиму в таборі.

Свідомість повернулась в камері оперативної в'язниці, де він провів лише одну ніч. А вранці Івана здали в міську в'язницю для нового слідства. На суді пред'явили офіційне звинувачення по статті 58, пункт 14, „контрреволюційний саботаж". Вирок військового трибуналу був коротким: 10 років віддалених таборів. У зв'язку з тим, що втікач був раніше засуджений на 25 років каторги, то новий строк вважався з дня останнього арешту за втечу. А всього 32 роки. Згідно закону, строк мав закінчитись у червні 1978 року. На суді голова трибуналу пообіцяв:
- Після суду ми відправимо тебе в такий табір, в таку зону, де в тебе не буде й маленької надії на втечу. Таким місцем став так званий ОТП (окремий табір підрозділу) №155.

Розкинувся табір у передмісті Воркути. Майже 5000 каторжне населення табору обслуговувало дві невеликі, з'єднані між собою шахти №9 і №10, а також ряд будівельних об'єктів у самому місті. В'язню, що здійснив "злочин", вже перебуваючи в місцях ув'язнення, належало перебувати не в загальній зоні, а в зоні посиленого режиму, або, як її інакше називали, в „малій колоні". ЗПР - це зона з трьох бараків, огороджені 40-метрової висоти частоколом.

Герасименку дали роботу на поверхні. В його функції входило приймати з шахти вагони з вугіллям і породою. А згодом перевели в шахту на підземні роботи. Одягали в невизначеного строку фуфайку, ватні штани, взували в старі ж кирзові черевики. Все це одіяння промокало в шахті через 10-15 хвилин наскрізь. Всю зміну працюючи, люди "набрякали і бубнявіли". Не дивно, що найрозповсюдженішим захворюванням, яке в переважній більшості приводило до смерті, було крупозне запалення легенів. Цією хворобою захворів і Іван Герасимснко. Понад два тижні знаходився між життям і смертю. Кашляв кров'ю, нічого не їв. І все ж вижив, хоч жоден лікар не підійшов.

Маючи підірване здоров'я, Іван був впевнений, що протягне не більше півроку-рік. Та й чи можна було інакше думати, коли щоденно в таборі вмирали нахабною смертю десятки в'язнів, яких привезли на каторгу цілком здоровими. В середині 1947 року офіційно оголосили, що кожному в'язневі дозволяється листування з рідними. Але не більше двох листів з боку в'язнів на рік і без обмеження з боку рідних. Вже на другий день шматок паперу, всього на один аркуш, коштував добову пайку хліба, а на два аркуші - весь добовий раціон, тобто, талони на баланду і кашу та весь хліб.

Увечері два трикутники були передані наглядачу. Жив цей час Іван чеканням відповіді. І ось, нарешті, через місяць отримав листи-відповіді, а згодом почали надходити посилки.

В 1948 році розпочинається модернізація і реконструкція шахти. Замість ручної була введена кінна відкатка. На цілий рік Іван стає Іван коногоном в шахті. У цьому ж році Іван Герасименко поступає і успішно навчається на курсах машиністів шахтних електровозів. Закінчивши через 6 місяців, пересідає на „електричного коня". Семитонний електровоз 2ГР-2Г на довгих 2,5 роки став надійним другом.

Контингент в'язнів, які сиділи разом з Іваном по статті 58, був різноманітним. Це і головний лікар кремлівської поліклініки Василь Йосипович Гриневський, і відомий вчений, академік Арон Якович Абрамович, і працівник Міністерства державної безпеки Борис Ставніцер, який був секретарем першого заступника Берії Кобулова та багато інших.

Починаючи з 1948 року, в'язні вже без конвою йшли на шахту і таким же способом повертались в барак. Після роботи кожен міг робити своє: латати спецівку, писати листи, грати в карти, читати книги (в таборі була велика бібліотека). Так що з часом перебування в зоні посиленого режиму ставало своєрідним привілеєм. Тоді як бараки в загальній зоні були переповнені, в кожному не менше як по 150 чоловік.

В цей час на шахті трапилась аварія, в результаті якої Іван Герасименко на чотири місяці потрапив у хірургічне відділення стаціонару. На сторінках щоденника Іван Павлович зробить запис з приводу трагедії: „В цей день терміново, у середині зміни, виникла необхідність піднятися на-гора, вибити додатковий вагон лісу для однієї з дільниць. Як ветеран дільниці, я користувався неписаним правилом їхати на-гора на партії вагонів з вугіллям. Вчепився за перший. Шість вагонів мчались стволом з швидкістю 40 кілометрів. Ось і вихід з стволу. І раптом верхній ролик, порізаний тросом, зривається з гнізда і всією півметровою чавунною масою потрапляє під перший вагон, на буфері якого сидів я. В ту ж мить вагон зіскакує з рейок і перевертається. Я встиг зіскочити і притулитися до стінки шиї ствола. Проміжок між шиєю ствола і боковими стінками вагонів десь сантиметрів з 20. Мене миттю „пропрасувала" решта вагонів.

Фельдшер зафіксував травму з переломом обох ніг, з важким пошкодженням тазових кісток і деформації грудної клітки. До життя повертався Іван важко. Більше місяця найменший кашель викликав сильну кровотечу з легенів. Нестерпно боліли поламані ноги і тазові кістки. Проте молодість брала своє. Чотири довгих місяці залишились позаду і хлопець знову вийшов на роботу.

За спиною залишились шість довгих років в'язниць і концтабору, коли Івана знову згадали на прізвище. Десь у першій половині липня 1949 року несподівано викликали на-гора і через чотири години Іван стояв у коридорі управління табором. Поставивши традиційні запитання, майор-начальник спецвідділу, нарешті, оголосив, що за вимогою трибуналу Одеського військового округу в'язня Івана Герасименка відправляють до Одеси, де використають як свідка. „За" чи „проти" кого - цього майор не знав.
- Поїдеш, і про все дізнаєшся, - відповів.

З ранку наступного дня у супроводі конвоїрів під заздрісними поглядами товаришів, покидав в'язень Ч-427 ворота табору, де провів чотири роки. Колеса знаменитого „столипінського" вагона-в'язниці ритмічно постукують на стиках рейок. Везуть на південь, у місто, з якого вивезли за Полярне коло 6 років тому. Десь в туманній імлі майбутнього чекає надія, що виведе за ворота табору і більше ніколи туди не поверне.

Через кілька днів після прибуття в Одесу стало зрозумілим, що викликали у справі Ющенка Юхима Нифонтовича - одного з колишніх членів підпільної організації Партизанська іскра, односельчанина, який був вперше заарештований у 1947 році. У 1950 році проти Ющенка готувався четвертий процес. Звинувачували у зраді Батьківщини. Йшлося про те, що, будучи заарештованим румунами в дні розгрому організації, він назвав прізвища кількох підпільників, яких потім заарештували і розстріляли.

Цілий рік знаходився Іван Герасименко у камері Одеської слідчої в'язниці на вулиці Бебеля, 12. Тримали незаконно і ніякого слідства не вели. Всілякими засобами протестував він проти цієї незаконної акції, тому що режим перебування у слідчій в'язниці був набагато суворішим, ніж в загальній. Розмовляти можна було лише впівголоса, ходити, не стукаючи каблуками, спати лише в години, визначені режимом, сидіти на ліжку, лише обличчям до дверей і т. д.

Нарешті, суд. У „воронку" привезли на подвір'я похмурого будинку, де засідав трибунал. Через годину-півтори засідання суду почалося. В залі, в особливій клітці, сидів Юхим Ющенко, підсудний - маленький, худий, обстрижений. Крім нього чимало свідків, більшість - земляки з Кримки. Серед них: Тоня Попик, Ганна Мелянчук, Олексій Володимирович Литвиненко, що працював в той час секретарем Первомайського РК КП України.

Суд присудив Юхимові Ющенку 25 років віддалених таборів. Весь процес нагадував ретельно спланований спектакль. І ось він закінчився. Свідки поїхали по домівках, а Івану Герасименку належало знову заповзати в одну з кліток „столипінського" вагону, і в супроводі пильних охоронців відправлятися на каторгу у „Воркутатабір".

У липні 1951 року - знову у Воркуті. Знову бараки знайомої вже пересилки. На третій день послали робітником на підземну дільницю №2, яка вважалася найжахливішою з усіх. 60-сантиметровий пласт вугілля треба було вибирати з-поміж сипучої крівлі. Крім того, пласт був насичений крижаною водою. На кожного, хто мав нещастя потрапити на цю дільницю, дивились як на людину, життя якої скінчилося.

Іван Герасименко, тепер уже в'язень Е-286, відмовився йти на дільницю №2 і заховався в одному з бараків, 16 днів умовляли. 16 ночей Івана кидали на ночівлю в карцер, попередньо роздягнувши до кальсон. Постелі ніякої. Вранці з карцеру виводять в комендатуру. Там чергове одне запитання:
- Підеш працювати на дільницю №2?
Після відмови, 10-15 хвилин вчать шукати п'ятий куток. Після добросовісної обробки, коли на старі синці накладаються нові, знову традиційне запитання:
- А тепер підеш?
Закінчується екзекуція командою одягатись. Руки завертаються назад. І в дорогу. Шлях відомий: попереду колони тих, що йдуть на роботу в шахту. На шахті відразу ж підводять до начальника, який умовляє скоритись і взяти лопату саме на другій дільниці. Іван вимагає роботу за спеціальністю.
- Значить не підеш? - знову запитав начальник шахти. - Ну і ну. А ти знаєш, що ми з тобою зробимо? Ні, не знаєш? Доведемо до стану, коли сам будеш повзати в ногах і слізно просити відправити саме на дільницю №2.

Після цієї розмови відправили в шахтний карцер до кінця зміни. Далі все починається спочатку. На 16 добу, нічого не добившись, керівництво шахтоуправління направило Івана Герасименко десятником на дільницю №5. У бригаді - 38 чоловік. Українською і російською мовами розмовляє 5 чоловік. Решта - німецькі, фінські і угорські військові злочинці. Недовго працював десятником. Івана зарахували в учбовий комбінат шахти №29. Строк навчання 6 місяців без відриву від виробництва. Він захищає дипломну роботу: „Розробка і рентабельна експлуатація крупнопадаючого пласта при заданих параметрах".

Тільки Іван отримав диплом, як прозвучало:
- Каторжнику Е-286 зібратись з речами на пересилку.
Знову пересильний табір, знайомі „столипінські" вагони на знайомій залізниці. Шлях лежить на південь, до Одеси. А причина ось у чому.

З табору до Верховної інстанції подав скаргу Юхим Ющенко на неправомірність присуду. Рішення трибуналу відмінили (вчетверте) і все починалося спочатку, в тому числі і виклик свідків. Майже рік довелося чекати, доки відбудеться суд. Нарешті цей день настав. В залі - свідки і охорона підсудного. Сам підсудний такий же сухий і маленький. На суд приїхав і Юрій Ісаченко - один з членів підпільної організації.

Суд тривав три дні. Юхима Ющенка було виправдано. Це була нечувана на той час подія. Похитнулася свята непогрішимість системи державної безпеки. Ще до смерті „корифея всіх наук" почався ледь помітний розлад цієї страшної машини винищення „крамоли". Обвішаний рідними, Юхим вийшов на вулицю. Він був вільний, а в Івана Герасименка попереду 27 років табору.

Після другого повернення з Одеси знову в таборі шахтоуправління №1. Іван прийняв електровоз, з якого вперше забрали в Одесу. З цієї роботи і машини викликали у липні 1955 на звільнення. Але до цього дня потрібно було прожити довгих чотири роки в тяжкій неволі.

І коли 5 березня 1953 року хтось забіг в барак, крикнув: „Підйом!", оголосивши про смерть Сталіна, всі на мить оніміли, а потім пролунало громове „Ура!". Півтори сотні людей в єдиному пориві зіскочили з нар і зі словами радості обнімались і цілувались.

Ніхто не думав про сон. Всі розуміли, що зі смертю великого тирана неминучі зміни, які повинні змінити образ життя нещасних. Сталін - це епоха. І в могилу він за собою потягне все що створив з допомогою влади Єжова, Берії і К°.

Дні минали, але нічого не змінювалося. Проте невдовзі після смерті Сталіна сталися події, які яскравим полум'ям збудили надії. Це було повідомлення про створення спеціальної державної комісії по перегляду справ засуджених. В цей час на сторінках щоденника Іван Павлович відмітив: „В другій половині 1953 року я сів за написання справді капітальної праці - заяви в ЦК КПРС (якраз тоді обрали першим секретарем ЦК КПРС М.С. Хрущова) з проханням переглянути слідчу справу. Цю ідею виношував давно, ще з того часу, як з дому в листі повідомили, що в область з Бухареста, столиці Румунії, переслана в розпорядження КДБ слідча жандармська справа, яка була ними заведена після розгрому нашої організації. Моя заява ледве вмістилась на трьох десятках листів машинописного формату. Написав усе: про підпілля, його можливі причини розгрому, спосіб, яким скористався при втечі, всі інші арешти і втечі, свавілля контррозвідки, особливо СМЕРШу. Не утаїв подробиць з фальсифікації протоколів допиту в СМЕРШі.

І потягнулися дні чекання відповіді. У щоденній роботі непомітно намотувались місяці, роки. Збуджені від заціпеніння зміною в партійних і урядових верхах, тисячі людей чекали негайного потеплення свого становища. Наївності не було меж.

Через два місяці після відправлення листа з управління повідомили: заява в ЦК КПРС відіслана і звідти одержана відповідь такого змісту: „Ваше прохання про перегляд слідчої справи розглянуто комісією ЦК і передано в Верховний Суд Союзу РСР для розгляду. Про хід перегляду вам буде повідомлено звідти". І Івану Герасименко нічого не залишалось, крім чекання.

А в цей час почалося масове звільнення засуджених. День з кінця 1954 року лише одного дня звільнили 15-20 чоловік. Це було настільки незвично, що проводжати звільнених за зону вийшли тисячі людей. Відбулося звільнення з правом виїзду на Батьківщину. Людям скоротили строк до тієї величини, яку вони відбули, і звільнили на поселення в робітничому селищі. Але вже по той бік - на волі. А це хоч і куца, а все ж воля.

З того пам'ятного дня почали звільняти по кілька чоловік щодня, за винятком вихідних днів. А Іван Герасименко все чекав. Час від часу на відчайдушні запити з Верховного Суду відповідали:
- Ваша справа переглядається, чекайте результату.

Кожен день перетворювався на вічність. Циркуляром звільнили всіх, хто був арештований до сповнення 18 років від народження. Іван не підпадав, під цей циркуляр, бо через останню втечу у червні 1946 року строк почав відлічуватись з дня останнього суду. Звільняли з правом виїзду на батьківщину всіх інвалідів, які мали першу групу. Звільняли всіх вагітних жінок, які народили дітей під час перебування у таборі.

У липні 1955 року, відпрацювавши третю зміну, втомлений Іван ліг спати. Прокинувся від поштовху. З потугою відкрив очі:
- Герасименко! - викликають у спецвідділ, - сказав нарядник, не вдаючись в подробиці, пішов. „Невже воля?" - молотком застугоніло у скронях. Через кілька хвилин Іван вже стояв біля віконця з написом: „Спецвідділ". Звично доповів лисому майорові:
- Громадянин начальник, каторжник Е-286 з'явився по вашому виклику.
Майор, уважно подивився з-під скелець окулярів, мовчки протягнув два бланки телеграм.
- Читай, - буркнув начальник відділу, Іван став читати перший бланк: „Вітаємо мужнього борця з фашизмом з волею" - підпис - ЦК ЛКСМУ. Другий бланк текстом майже не відрізнявся, крім підпису: „Редакція „Комсомольської правди". Адресат - Герасименко І.П.

Це було неймовірно. Передихнувши, спитав начальника відділу:
- Мені?
Він розвів руками в знак того, що сам нічого не розуміє.
- Телеграми прийшли з управління, - байдужим голосом відповів майор, - по картотеці лише в тебе сходяться ініціали.

Якби майор дав бланки і сказав: „Тобі", не виникло б жодного сумніву, що телеграми потрапили в руки адресата. Розгублено Іван вертів бланки, перечитуючи зміст їх.
- Ну, йди, відпочивай,- великодушно дозволив майор.

Запис в щоденнику зафіксував ті події:
„Не пам'ятаю, як пережив наступну добу. До болю хотілось вірити, що телеграми адресовані мені, але не міг далі викласти логічно ланцюжка подій. Якось відробив зміну, відмовився від сніданку і присів у проході між нарами та й раптом заснув. Хтось мене збудив. Ще чулися слова:
- На волю... з правом виїзду...

Але нічого не було. Схопившись на ноги, оглянувся довкола. Привиділось? Приснилось? Проте обличчя шахтарів посміхались і повторюють: "На волю. З правом виїзду". Проходив нарядник, сказав, щоб я негайно йшов у спецвідділ. Як висловився сусід по нарах:
- Звільнили тебе, Ваню, з правом виїзду.
Серце рвалося з грудей, все тіло била якась лихоманка, коли я знову опинився біля знайомого віконця. Невже прийшло те, чого я чекав, про що в глухі заполярні ночі марив?
Зайшовши в кабінет, Іван почав доповідати:
- Каторжник Е-286...
Майор перебив Івана:
- Не каторжник, а товариш Герасименко.
Втративши свідомість, Іван лежав на дивані, а майор давав нюхати якісь краплі.
- Дивак ти, хлопче, як бачу,- вів розмову начальник,- ось ти бігав, питав, набридав мені. А чого? Якщо не винуватий, то бац! - і звільнили. Навіть привітали із звільненням такі високопоставлені інстанції. Телеграма то для тебе.

Три дні продовжувалось співставлення відбитків пальців, звіряли різні записи. Нарешті видали довідку №3818 про звільнення з виправно-трудового табору Ж-175, де було записано:
„Герасименко Іван Павлович, 7.06.1926 року народження, уродженець села Кримки Первомайського району Миколаївської області, українець, осуджений 6.12.1944 року, звільнений 17.07.1955 року у зв'язку з припинення справи по пункту 5 статті 4 КПК РСФСР".

І ось поїздка в пасажирському поїзді до рідних місць. На руках проїзний літер до станції Кам'яний Міст Первомайського району, тимчасове посвідчення особи, всі довідки і папери, кирпичик чорного хліба і кілька оселедців. Це сухий пайок на три дні.

...Повернувшись до рідної Кримки, Іван Павлович пішов працювати бібліотекарем сільської бібліотеки. У листопаді 1955 року одружився з сільською вчителькою Галиною Іванівною. Пізніше вступив до Одеського університету на історичний факультет, закінчивши який, працював вчителем історії у Кримківській середній школі. Став засновником і до кінця днів життя був директором музею-меморіалу іскрівців.

В Указі Президії Верховної Ради СРСР від І листопада 1958 року „Про нагородження орденами СРСР учасників-підпідьників комсомольської організації Партизанська іскра, що діяла в Первомайському районі Миколаївської області Української РСР в період Великої Вітчизняної війни", говорилося:
„За мужність і відвагу, проявлені у боротьбі проти фашистких загарбників, нагородити учасника підпільної комсомольської організації Герасименка Івана Павловича орденом Червоної Зірки.

Згодом народилася книги Івана Павловича Партизанська іскра і Герої Кримки. Іван Павлович був частим гостем у трудових закладах, школах, де з захопленням розповідав про діяльність підпільної організації. Всім, кому довелося зустрічатись з ним, хто був знайомий з Іваном Павловичем, до них відношу і себе, він запам'ятався, як людина чуйна, доброго серця, людина, що протягом життя творила добро.

Роки в'язниць, тортури, заслання, непосильна робота не могли не позначитись на здоров'ї Івана Павловича. 5 червня 1979 року віком 52 роки він помер. Похований в селі Кримка, у могилі разом з підпільниками-іскрівцями, розстріляними у роки війни.