Електричний стілець

-Я їх ненавиджу! Я сказав, що повбиваю їх! Я десантник, був у Чечні, в Афганістані, я переступав через трупи ...
Це казав на напівосвітленій автобусній зупинці гренадерського зросту чоловік в плямистому армійському бушлаті з козацькими вусами. Але його опущені плечі та сльзи на очах мало в'язалися з тим, що він казав. Нервово палячи цигарку за цигаркою, він розповідав свою історію.

- Я саме був на роботі в місті, коли за мною приїхало двоє в цивільному. Це були начальник УгРо з В. та начальник районного ВВС. "Поїхали, ти вже своє відпрацював"- каже один. Я став, дивлюся: "В чому справа?" "Там дізнаєшся",- відповів другий. Я пізнав його, це був П., однокласник моєї жінки. "Я на роботі своєю машиною, треба загнать додому".

- Щоб ми тебе не скручували та не закували, залишай тут та їдь з нами.

Я не погодився, і поїхав своєю. Один з них їхав слідом на службовій машині, а другий сів поруч мене. Біля бензозаправки він наказав зупинитись: "В нашій машині бензину мало!" В мене було з собою 30 гр, і я заправив їхню машину. Заїхавши в село, я залишив свою машину і на їхній поїхали у В. "В чому справа?"- запитую знову. "Там узнаєш!".

Зайшли ми в райвідділ міліції о 20-00, в кабінет на другому поверсі. Вкотре запитую: "В чому справа?" - "Потім узнаєш".

Мене залишили в кабінеті під вартою, включили телевізор і цілу ніч не давали заснуть. Вранці, як у них закінчилась "пятиминутка", перевели в другий кабінет і кажуть:

- Ну, парень, розказуй, з ким ти корову вівіз.

Я остовпів: "Яку корову?" Присадкуватий майор років під 40 грубо вилаяв мене, а потім каже: "Я все знаю, нам усе розповіли!" Вони переглянулись, і П. став погрожувать: "Або ти все сам розповідаєш, або ми влаштуємо тобі 'веселую жизнь'".

Починають читать мені протокол допиту жінчиного брата Васі. Там було написано, що я поїхав додому (в село Г., до батьків) і в гаражі забрав м'ясо. Вася забивав крадену корову, а я її забрав. А в нашому селі м'ясом займався Борман, і Вася сказав на Бормана. Я злякався: не буде сім'ї життя, якщо Вася сказав на Бормана. [Борман вирощував свині та займався м'ясом.]

- Який Борман! Я не крав!!!

П. сказав: "Ми тобі по-доброму казали..." Їх було троє. Вони наділи на мене наручники. Я міг би їх усіх порозкидать. Мене вчили цьому, але я не хотів. Було б ще гірше. Мене посадили на стілець задом до столу, ще одними наручниками причепили за ногу до сейфа. На голову наділи чорний пакет і подали електричну напругу на руки. Мене смикнуло так, що я зламав спинку стільця і я втратив свідомість. Коли отямився, почув:

- С..., зламав стільця!

Потім один з катів, у курточці, молодик років 20-25 почав бити мене по вухах. Одночасно вони вмикали струм. Це продовжувалось з 10 до 14 годин. Так з'явився протокол мого допиту. Всього, в чому я зізнався, не пам'ятаю. Крім того, що "ніякого Бормана там не було". Мене повели до слідчого в інший кабінет. Я ледве йшов, тримаючись за стінку. Там сиділа жінка.

Вона почала зачитувать мої "зізнання". Потім викликала того молодика в курточці: "Що ви його привели? У них не сходяться свідчення!"

Він мовчав. Потім між ними був якийсь жест і він вийшов.

Мене закрили в камеру на 4 дні. Потім приїхала моя вагітна жінка разом з Васиною жінкою і мене випустили.

Вони вимагали, щоб я заплатив за корову тїй жінці і мені дадуть два роки умовно. Я відмовився: "Я не крав і платити не буду".

* * *

- Чому Вася дав такі свідчення?- запитав я його.
- Думаю, його теж садовили на "електричний стілець".
- А до нього чого причепилися?
- Не знаю. Він жив з однією жінкою, а потім пішов жить до іншої. Перша жінка обіцяла йому відплатити. Можливо, це.

До нього підійшов хлопчина та потягнув його за рукав:
- Па!
- Не заважай, ми розмовляємо.
Той повернувся до старенького "Жигуля", звідки виглядало ще двоє.
- Скільки їх у тебе?
- Троє, та жінка зараз в лікарні щойно народила дівчинку. Я не знаю, як жить далі в селі. Вони спочатку пішли в сільраду, потім у правління. Розповіли, що в мене руки по лікоть в крові. Що краду худобу та продаю м'ясо. Я їх повбиваю з автомата...

- А твої діти? Вони ж залишаться сиротами. Ні, це не вихід. Знаєш, я твердо переконаний, що злодії будуть неодмінно покарані. І це зробить тільки Господь на Своєму суді. А ти - прости їх ради Христа. Ти віриш в Бога?
- Так.

Я розповів йому історію Керрі тен Боом з Нідерландів, що змогла простити своїх катів з концтабору Равенсбрюк. Він мовчав. Дійсно, іншого виходу не було. Ні електричний струм, ні пластиковий пакет не залишають слідів. Які ще докази? Та, мабуть, справа зовсім не в доказах, а в твердому переконанні, що суд буде на боці міліції.

Він купив дітям у крамниці цукерок, попрощався і поїхав. Через декілька днів я знову зустрів його, з важкою головою після "обмивання" новонародженої доці. Загострилась виразка шлунку, треба було лягати в лікарню, а грошей не було...

Чимось нагадував він мені образ Петра Верещагіна з "Білого сонця пустелі". Дуже терплячий український селянин, але є межа, коли він дійсно візьметься за автомат та наробить дурниць.

Він просив не згадувати його прізвище, бо боїться за своїх дітей.

Така ось ще одна сторінка найновітьнішої української історії напередодні каштанової революції 2004 року.