Зім'яте ліжко, заплутане волосся розкидане на подушці. На ослоні біля ліжка - склянка води, пачка сухарів і мисочка з мигдальними горіхами.
Від звуку ключа в замковій шпарині вхідних дверей серце хворої ледь здригається і завмирає на частку секунди. «Коли мене не стане, вона буде моєю заміною», - майнула чорним вороном думка. Одна в низці заплутаних думок.

- Доброго ранку! Ну як ти, мамо?
- Нічого. Просто втомилася лежати. Скоріше б додому - там повітря більше.
- Так, в місті затісно.
Про який дім вона зараз говорить?
- Чай тобі приготувати? - але одразу ж додаю:
- Чи, може, сік?
Чай лікарі онкохворим пити чомусь забороняють. Вони взагалі багато чого забороняють. Тільки от ніщо не діє. Або не в нашій країні. Або не для нас.
- Давай-но морквяно-яблучний сьогодні. Від бурякового мій шлунок відмовляється.
- Гаразд. Ще горіхів принести? Я за мигдальними сьогодні знову зайшла. Вони найсмачніші.
- Так, їх я можу їсти жменями.
Про що б іще поговорити?
- До речі, лікар замовила ті ліки. Кажуть, вони добре відновлюють кісткову тканину. Зможеш скоро ходити.
Вона тільки посміхнулась у відповідь і пожартувала:
- Так я іще й бігати буду.
По очах бачу, що подумала «там»...
- Сік готовий. 3 чашки будеш або трубочку дати?
- Давай-но свою трубочку. Мені сьогодні ліньки повертати голову.
Ну от. Знову посміхається. Ліньки! При цьому слові посміхаюсь я. Просто я знаю, що справа зовсім не в ліні. Як їй це вдається?!
Всі знають, що рак - це шалено боляче. Я знаю, їй дуже боляче.
Я читаю це в її очах. От тільки вони залишаються все такими ж добрими, терплячими й усміхненими.
- Що ти сьогодні робила?
- Читала. Багато. Молилася. За тебе. За вас.
- Знаю.
У мене клубок застряє в горлі. Ніхто не може зараз її втішити. Тільки Він. Вона давно віддала Йому своє серце. Ось тільки надто рано вирішив Він її забрати. Що не кажіть, а 52 - це зовсім ще рано. Це ще тільки початок. Але для неї - початок іншого життя. По той бік.
- Заспівай-но мені. Я хочу послухати, як ти співаєш.
- Мамо, я вже розучилася.
- Ну то співай, як можеш.
Знову посмішка. Тремтячим голосом видаю пару кострубатих нот. По її щоках повільно котяться сльози. Вона тихо плаче. Коли вже зовсім не під силу.
- Ти тільки не переставай читати. І молитися. Гаразд? Заради себе. Заради сестри. Заради моїх майбутніх онуків. Я їх уже не побачу. Не переставай, добре?
Ось вона, моя рідна усмішка. Я часто бачу тебе уві сні. Ні, не перестану. Ніколи.

Анна ВОВЧУК
Журнал ВІРА І ЖИТТЯ, 2-1974 р.
Розміщено 25 січня, оновлено 5 лютого 2022 р.