Благословіння від Чебурашки

Того року морози почалися рано. Вечоріло. Ясний захід сонця поволі змінився синім оксамитом, який становився все темнішим і темнішим. З'явилися великі сріблясті зорі. Вони не боялися морозу і таємниче моргали Вадиму, який крокував по широкій бетонці, що спускалася з міста в село. З обох боків здіймались недавно відбудовані котеджі, немов бастіони новітньої економічної політики. "Горе вам, багатії" - згадувалися йому слова Христа. Але, з іншого боку, віками б місити багнюку селянам на цій вулиці, якщо б не оці "нові українці", роздумував він.
  Він йшов в кінець вулиці, де жила удвох з чоловіком його старенька сестра. Йому подобалося бувати в неї, подобалася її бесіда простої трудівниці і страждальниці. Чоловік її, сухорлявийий дядько Іван, був взагалі людиною мирною. Він покурював собі, сидячи на лавці біля хати, іноді дещо робив по господарству, любив поговорити з Вадимом на тему, як слід ловити сома. З'ясувалося щораз, що для сома був потрібний великий гачок, і Вадим приносив йому гачки. Але після зарплати він змінювався і перетворювався на лева. Напившись до безтями, бешкетував, брудно лаявся, валявся під тинами, а коли вистачало сил дійти до дому, бив дружину і не пускав її на зібрання. Вадима вражало не стільки те, що вона покірливо переносила всі його образи, годувала на свою пенсію, але і прала його забруднені зсередини після безтямного п'яного сну штани. Він би так, напевно, не зміг.
  Того вечора дядько Іван був на чергуванні, і ніхто не заважав їм розмовляти на веранді. Раптом пролунав стук у віконце. Сестра вийшла і довго не поверталася.
  - Це Галя, з відокремленої церкви. Немає у мене старих доріжок, - невпевнено сказала вона.
  Вадим вийшов в темряву. В глибині двору стояла молода жінка з дівчинкою-підлітком. Вона показувала у бік провулка, по якому завжди поверталася із зібрання. Вони підійшли. Там, серед безладно звалених бетонних плит, прямо на землі лежала людина. Обличчя було не видно, але від нього тхнуло самогоном. Людині було добре. Вадим розтормошив його:
  - Вставай, замерзнеш! Підемо додому. Де ти живеш?
  З труднощами, ледь повертаючись до реальності, людина видавила:
  - У сестри...
  - А сестра в якому будинку живе?
  - Там...- він невизначено махнув рукою у сторону міста.
  З ним треба було щось робити. З великими труднощами вони поставили його на ноги. Це був не старий ще чоловік в довгому демісезонному пальто, з густим кучерявим волоссям, яке вибивалося з-під шапки. Підтримуючи під руки, вони з Галею повели його в місто. Але ноги не слухалися, і, не зважаючи на умовляння, він улігся на бетон. "Будемо нести"- сказав Вадим. Він звалив його тіло на плечі, Галя підтримувала ноги, які волоклися, а її дівчинка несла шапку, що спадала із кошлатої голови. Був він не дуже важким, але чомусь весь час сповзав у Вадима зі спини. Піднімаючи його в черговий раз, він виявив в нагрудній кишені пальто недопиту півлітрівку. Вона й заважала.
  Дорога ставала крутішою, а тіло - все важче. Коли вони затягли його в під'їзд найближчого будинку, Вадим добряче нагрівся. Уважно оглянули чоловіка, уклавши його на підлогу біля теплої батареї. Це був ще не зовсім опущений бомж. Не одну годину пролежавши у провулку, він добре промерз, руки були прямо крижані. Що робити? Теплий медвитверезник, мабуть, був би найкращим виходом, але хто прийме туди бомжа, хто з ним возитиметься? І Вадим вирішив зателефонувати до швидкої. Піднімаючись по сходах, стукав в квартири в пошуках телефону. Нарешті, двері відкрив знайомий співробітник.
  - Можна від вас зателефонувати до швидкої?
  - Можна.
  Він набрав номер.
  - Тут замерзла людина, треба йому якось допомогти!
  Після суперечок та відмовок виклик був прийнятий.
  А в цей час Галя з дівчинкою, підтримуючи бомжеві кошлату голову, годували його пиріжком. Він ледве осилив половину.
  В очікуванні швидкої вони намагалися поговорити з ним про вічне, про його душу, про покаяння. Але він погано розумів їх. Нарешті, скрипнули гальма. До під'їзду енергійно увійшов інтелігентного вигляду лікар в білому халаті, в окулярах і з валізою у руках.
  - А, так це ж Чебурашка!- сказав він, стоячи біля дверей, - я його знаю.
  - Він пролежав багато годин, випивши. Може, йому треба щось зробити?- почав Вадим.
  - Ні, це не наш клієнт, телефонуйте у міліцію, - лікар розвернувся й пійшов. Вадим пішов телефонувати до міліції.
  - Тут людина замерзла, нетвереза. Швидка приїжджала і сказали телефонувати до вас.
  Після відмовок і формальностей черговий пообіцяв: чекайте. І вони знову почали чекати. Іноді мимо них бочком прошмигували жителі під'їзду, але їх ця справа зовсім не обходила. Відігріваючи Чебурашці руки, вони розпитували його про сестру. Нарешті під'їхав наряд міліції, двері відкрилися, і увійшов молодий підтягнутий сержант. Він побачив лежачу людину, вислухав розповідь Вадима і рішуче попрямував до виходу.
  - Куди ж це ви? Заберіть його!
  - Ні, це не наша справа.
  - Як ваше прізвище?- розсердившись, з'ясовував Вадим, - ви повинні представитися!
  Трохи зам'явшись на порозі, міліціонер кинув:
  - Сержант Чорний! - і "газик" теж поїхав.
  Вони залишилися біля лежачого. Що робити? Як допомогти? Вадим нахилився, торкаючи холодні руки.
  - Добрі ви люди...- несподівано промовив Чебурашка, і повернув голову до батареї. Чи то тепло розморило його, чи то організм виснажився остаточно, але він зітхнув і затих.
  - Гей!- покликав його Вадим. Той не чув. Він повернув голову: очі були закриті. Пульсу не було. Помер? Так просто? У це неможливо було повірити. Він ударив його по щоці, намагаючись привести до тями. Йому згадалося, як шкільна медсестра Раїса Іванівна на "Зірниці" навчала їх робити штучне дихання по-справжньому: поки не зламаються ребра. І вони з Галею взялися за справу. Але практика - зовсім інша річ. "Раз, два, три, чотири!"- на чотири натиски на груди має бути один вдих. А як же його зробити? Треба якось вдихнути йому повітря до рота...
  - У тебе хусточка є?- запитав він Галю. Та вийняла з кишені і він почав квапливо вдувати в Чебурашку повітря. "Раз, два, три, чотири". Знову вдих. Груди піднялися. Знову натиск. Він кидався туди й сюди, але результату не було.
  - Давай ти масаж роби, а я дути буду!
  Галя почала натискувати, але сил у жінки було менше. Не дивлячись на всі їх зусилля, ніяких ознак життя Чебурашка не подавав. Ребра залишилися цілими. Все було скінчено. Він помер, останніми своїми словами благословивши їх.
  Вадим знову піднявся телефонувати. Цього разу співробітник дивився на нього з обуренням, як на божевільного, але Вадиму було не до нього:
  - Міліція? Приїжджайте, людина померла...
  Вони приїхали через півгодини дружною бригадою: експерт, слідчий, заступник прокурора у формі з петлицями, ще якісь чини. Зі всією суворістю допитавши Галю і Вадима, склали протокол, і нарешті забрали багатостраждальне тіло Чебурашки разом з його недопитим самогоном.
  - Ну ось, все закінчилося. Давай помолимося Господу Богу,- запропонував він. Вони зайшли за будинок, і там, в темноті просили вибачення і дякували. Їм було за що. Потім розішлися.
  Спалося Вадиму неспокійно. На ранок він виявив на тілі численні укуси. "Воші!- здогадався він, - перелізли з Чебурашки". Багато років тому на Памірі, на високогірному пасовищі, їх запросили до себе пастухи в напівпечеру-напівхалупу. Посидівши у них за нехитрою гостиною на кошмі, вони тоді теж набралися вошей. Але за декілька днів, серед снігу і скель на висоті воші розсіялися. А як бути зараз? Питати в аптеці було незручно. Старих, досвідчених людей поблизу не було. Вадим не знав. А як було Галі пояснювати походження вошей невіруючому ревнивому чоловікові?
  Друга неприємність чекала його в прокуратурі. Треба було виправдовуватися і пояснювати. Обставини свідчили про халатність посадових осіб, ненадання медичної допомоги привело до загибелі людини. Але прокуратура на це закрила очі: навіщо заради невідомого бомжа ускладнювати життя поважному лікареві?
 
  З того часу пройшло вже багато років.
  Лікар незабаром переніс інсульт, почав ходити не так швидко, трохи бочком, і став дратівливим. Старенька сестра відійшла у вічність після свого чоловіка, що згинув після чергової зарплати і пиятки. Його знайшли вранці захололим на літній кухні, лежачи на столі грудьми, на напівзігнутих ногах. Руки намертво стискали недопиту півлітрівку.
  Поховали його діти. Урочисто, з півчими, іконою, ладаном і православним священиком, що заспівав дядькові Іванові "Со святими упокой".
  Зовсім не так поховали, як Чебурашку.