Раїса Довгопол

Моє життя склалося зовсім не так, як мені б хотілося. В 39 років я залишилась вдовою, і дуже тяжко переносила свою самотність. Я намагалася влаштувати нове життя, але нічого з того не виходило, навпаки, стала хворіти і тілом, і душею.

Мені потрібно було робити дві операції, але грошей на це не було. Не кажучи вже про душу, яку ніякими грошима не вилікуєш. Зрозуміти це може тільки той, хто сам пережив подібне. Мій біль і крик душі не можна було передати словами. Не хотілося їсти, не могла спати, не втішали друзі і не було бажання жити. Я постійно думала про смерть, і хотіла піти з життя. Стримувала мене тільки любов до сина і онуки.

Ми з сином почали шукати порятунку по ворожках, екстрасенсах і об"їздили їх по всій області. Допомагало це на 2-3 дні, а потім знову поверталися ті самі муки. Звернулася в православну церкву, до батюшки. Розповіла йому всі свої біди. Питала, може мені треба сповідатись? Він порадив їхати у Одесу, або у Вознесенський монастир. Сам він допомогти не може, і порадив ставити свічки Миколаю Угоднику, матері Божій, молитися.

Я так і зробила, але знову мені нічого не допомагало. Купляла газети про "бабушок" і "дєдушок", про магію, вичитувала і робила все, що там пропонувалося, але нічого не допомагало.

Болі тіла на певний час можна було гамувати ліками в лікарні, куди я часто потрапляла. Але самотність і біль душі мене ніколи не залишали. Моя душа чогось прагла, шукала спокою. Як мені хотілося прокинутись вранці і не почути того ниття, страждання душі! Я думала, що ніколи не знайду того спокою. За тіло я переживала не так, бо надіялась, що в дітей знайдуться гроші і зробимо ті операції. Такі страждання продовжувалися 15 років.

Одного разу, а це було у лютому 2003 року, я лежала настільки хвора, що не могла навіть перейти кімнати. Мені потрібна була негайна операція. Згадалося прочитане, що хтось призвав ім"я Боже, і тій людині допомогло. Я стала говорити вголос: "Боже, як Ти є на білому світі, то поможи і мені, я буду Тобі служити все своє життя". Сказала, та й забула. Але Бог не забув.

На другий день подзвонила мені сестра із Чернівців. Я стала їй плакатись, що дуже хвора, нема грошей і я не знаю, що мені робити. Вони з чоловіком уже 7 років, як віруючі, вона часто мені дзвонила і просила, щоб я йшла до Бога. Але я про це не хотіла говорити і навіть кидала трубку. Стверджувала, що в мене є свій Бог. Цього разу вона сказала мені, щоб я тільки знайшла грошей на дорогу, а з операцією вони допоможуть.

Я не знала, як зможу туди доїхати з своїми болячками. Але Господь мене наскільки укріпив, що я все-таки змогла поїхать, хоч в 2003 році була дуже холодна і снігова зима. В Одесі мені потрібно було 9 годин чекати поїзда, на вокзалі не топилося. Я так змерзла, що коли нарешті зайшла в поїзд, то навіть не могла говорить. Тільки плакала і думала, що помру від простуди, до якої завжду була дуже чутлива. Але навіть не чхнула, так мене оберігав Господь.

Мене радо зустріли і вже за два дні оформили у військовий госпіталь, де і зробили операцію. Коли я йшла туди, сестричка дала мені читати дитячу Біблію. Я не хотіла, а потім послухалася. Коли мені робили наркоз, подумки читала молитву "Отче наш". Перед початком лікар сказав: "Ну, з Богом!" - і я втратила свідомість. Ще встигла подумати, раз лікар таке каже, все буде добре.

Операція пройшла успішно, аналізи були добрими. В лікарні стала читати Біблію. Як вона мені прийшла до серця! Я зрозуміла, що треба робити. На 9-й день після операції, у четвер, мене виписали, хоч я була ще дуже слаба - втратила багато крові і був дуже низький гемоглобін. Паморочилася голова, в ногах не було сили. Проте, коли в неділю сестричка з чоловіком йшли на зібрання в дім молитви, я теж пішла з ними. Дуже хотілося побачити, як там. Коли почула проповіді, мені здавалося, що все це говориться про мене.

Я плакала, а коли почула пісні про Бога, геть не могла стримуватись. Я зрозуміла, що там і є те, що так багато років шукала. Три рази я побувала на богослужінні, і от 2 березня 2003 р Господь побудив мене до покаяння, і я вийшла наперед до сцени. Підійшов пастир, подав мені руку, я піднялася на сцену: "Ви хочете покаятись?" - "Так"

Він дав мені мікрофон і сказав стати на коліна. Я дуже плакала і просила у Господа прощення, визнала, що є грішницею, зрозуміла, що Господь - то спаситель наших душ. Я повинна принести свої гріхи Йому й попросити прощення. Коли я піднялася з колін, то відчула, що зник той тягар, який гнітив мою душу. Натомість у серці з"явилась невимовна радість. Стало легко і весело на душі, сльози висохли, їх витер Господь. Всі вітали мене, і я була дуже рада, літала, немов би на крилах. У мене перестала боліти душа.

Коли я приїхала додому, то всім знайомим говорила: ідіть до Бога. Я була уже не одна, зникла самотність. Раніше я дуже любила читати художню літературу і дивитись телевізор. А зараз до цього немає охоти і нема часу займатися цим пустим. Читаю Біблію і духовну літературу, слухаю радіопередачі ТСР, співаю псалми. Ісус сказав: "Прийдіть до Мене, і Я заспокою вас". Він заспокоїв мене. Тепер я живу, а не відживаю. Дуже люблю спілкуватися з сестрами. Велике бажання нести слово Боже людям. Люблю співати і прославляти Господа Ісуса. Прошу благословіння на це служіння. Прошу про своїх дітей, щоб вони також мали спасіння.

Як згадаю тепер, як я мучилась, то якою б тяжкою не була дорога за Господам, я ніколи не вернуся назад.

Амінь.