Оленка йшла своєю рідною вулицею. На серці було легко. Вона раділа теплій осінній днині, деревам, яким осінь подарувала чудові різнобарвні шати. Вулиця була водночас і зеленою, і золотою, і помаранчево-червоною. Ці кольори робили вулицю і все село яскравими та святковими.

А ще настрій був чудовим через те, що в школі вона знову отримала відмінні оцінки. І вдома її чекала чудова новина: татові дали зарплату. Батькам вже декілька місяців нічого не платили, і тепер всі діти раділи: сестричка Люда, що ходила в 4-й клас, та п'ятирічний брат Василько.

Батьки вирішили влаштувати з цього приводу невеличке свято, і тато послав Оленку, як найстаршу, в крамницю, що була неподалік від дому. Треба було купити дещо на вечерю, а також трохи солодощів. Так, як дрібних грошей у нього не було, то він довірив їй цілих 50 гривнів*.

Для Оленки це були дуже великі гроші. Вона йшла за покупками і була щаслива, що батьки довіряють їй, як дорослій. Вона навіть гордилася цим! Дівчинка прийшла в крамницю, гарненько роздивилася вітрини, і вже хотіла купувати, як раптом виявила, що грошей в кишені немає. Вона добре пошукала й зрозуміла, що дійсно загубила їх. Стало страшно. Вона тихо вийшла з крамниці та повернула назад тією ж дорогою.

З кожним кроком дівчинка все більше усвідомлювала, яке велике лихо спіткало її. Вона уявляла собі, як зараз прийде додому, як повідомить, що загубила гроші. Як всі будуть засмучені. Молодші сестричка й братик залишаться без солодощів, яких так нетерпляче чекають. Ну, а мама вже не буде так довіряти їй. Вони тяжко працюють, і не кожен місяць отримують платню. Вона їх так підвела!

Оленка сіла на камінь край дороги зовсім недалеко від своєї хати. Йти додому вона не могла. Від хвилювань, що зненацька впали на її голову, в неї просто не було сил йти будь-куди й говорити будь-що. Нахиливши голову, дівчинка тихенько заплакала. Через деякий час вона трохи заспокоїлась, підняла голову й повними сліз очима поглянула на вулицю. Осінні шати дерев вже не здавались їй такими яскравими, чудові кольри осені зав'яли в її очах. Їй чомусь згадалася недільна школа, де вчителька часто розповідала їм, як сильно Бог любить дітей. Розповідала історії, в яких Господь чудесно допомагав тим, хто щиро звертався до Нього у важку хвилину. Але де ж Він?

Оленка відчула себе такою самітньою та маленькою, що заплющила очі, нахилила голову й знову заплакала. Несподівано для самої себе вона вперше в своєму житті почала молитися. Вона тихенько розмовляла з Богом про своє лихо, просила, щоб Він простив її за те, що вона іноді свариться з сестричкою та своїми однокласниками. За те, що інколи буває неслухняною і цим дратує маму, а тата змушує бути до неї суворим. А ще вона просили у Бога допомогти їй знайти якийсь вихід з цієї неприємної історії.

Яким може бути вихід, вона й сама до путя не розуміла. Але після щирої й гарячої молитви на душі стало легше. Вона заспокоїлась і в голову прийшло рішення ще раз пройти шлях від хати до крамниці. Дівчинка встала, долонями витерла сльози, й пішла, уважно оглядаючи дорогу. На її розчарування, вона так нічого й не знайшла. Тут, на сходинках крамниці, в її голову прийшла думка: а що, коли все, про що розповідають в недільній школі, неправда? І взагалі ніякого Бога нема.

Подумавши отак, Оленка чомусь злякалась. Їй захотілось додому, до своїх рідних. А там - будь що буде! І вона рішучим кроком пішла додому. На півдорозі вона ненароком побачила якийсь пом'ятий папірець. Серце дівчинки шаленно закалатало. Вона підбігла, нахилилася і побачила свої 50 гривень! Взявши їх у долоні, вона підняла до променисто-блакитного неба свої очі й стала дякувать Богові за те, що Він почув її і допоміг. І ще вона попросила у Ного пробачення за те, що сумнівалась в Його існуванні й могутності.

Оленка повернулася до крамниці і зробила всі покупки, а решту грошей акуратно поклала на дно пакета й перевірила, чи він не порваний. Повертаючись радісно додому, вона вже ні крапельки не гордилась, тому що згадала почуте з Біблії - Бог не любить гордих. Тепер вона була переконана в тому, что всё, написане в Біблії - чиста правда. Дівчинка оглянулась навколо, і осінні фарби вулиці засяяли для неї ще яскравіше.

По дорозі додому вона вирішила нічого не розповідати про свою пригоду. Першими біля воріт її зустріли сестричка та брат. Вони ніяк не могли дочекатися. Чому вона так довго була в крамниці? Раніше Оленку їх надоїдливі питання та нетерпіння вже дано б роздратували. Але зараз вона тільки загадково посміхнулася: требі бути терплячими. Мама, помітивши свою старшу дочку, сказала, що вона прийшла якраз вчасно, вечеря вже готова. Дівчинка віддала матері пакет з продуктами, і мама добавила на вечерю дещо з купленого. Поклавши решту в холодильник, вона перерахувала здачу і похвалила дочку за те, що та добре скупилась і навіть зекономила. Ці гроші не будуть зайвими. А ще мама сказала, що з Оленки буде добра господиня. В цей час на кухню зайшов батько, і, ласкаво обнявши дочку за плечі, сказав: "Ось і доця наша стає дорослою".

Оленка поглянула на своїх батьків. Скільки в їх очах було любові та теплоти! Як тільки вона могла подумать, що вони перестануть довіряти їй? Їй стало соромно. Коли всі сіли до столу вечеряти, вона не втрималася й геть усе розповіла їм. Вони уважно вислухали. Але в існування Бога не повірили. І дівчинка подумала, що коли їм буде особливо важко у житті, вони згадають її розповідь і теж почнуть молитись.

Перед тим, як лягти спати, Оленка подивилась крізь вікно на зоряне небо і стала біля свого ліжка на коліна. Вона подякувала Богу за допомогу, яку Він дав їй сьогодні. За те, що у неї такі чудові батьки і така симпатична сестричка з братиком, за осінню красоту. Вже засинаючи, подумала, що не дивлячись на те, що у неї сьогодні була втрата, а потім знахідка, вона знашла набагато більше - свого Небесного Отця!
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
* 50 гривень - біля S10

Ця історія трапилась восени 2004 року з 12-річною ученицею нашої маленької сільської недільної школи. Імена справжні. Мені залишилося тільки записати її.

Продовження теми. Фоторепортаж

Після того, як оповідання О. Підгрушньої Втрата та знахідка було опубліковано в популярному християнському журналі без посилання на першоджерело, мені прийшла думка, як легко можна тепер звинуватити мене в плагіаті. Але навіть якщо ніхто і не стане це робити, хід думок середньостатистичного користувача Інтернету цілком очевидний, а гостра проблема контенту для сайтів постійно обговорюється на форумах. Що робити? Євангелія вчить не давати привід тим, хто шукає його. І я вирішив документувати оповідання фотографіями його героїв.
  До речі, про фото в журналі. Красиві, якісні, але в стилі happy end. На жаль, в реальному житті все не так красиво. І тому багато новонавернених в ту чи іншу християнську конфесію, наслухавшись єлейних проповідей та полум'яних євангелізаційних закликів, надивившись малюнків з дитячої Біблії та відеокасет, дуже швидко розуміють, що їх піддурили. Ні, не безперервне свято сьогодні у очікуючих другого пришеся Христа, а важкі трудові будні. Не банкет, а скорботи, не розслаблення, а боротьба з гріхом. "Я кожен день помираю"- розповідав про себе ап. Павло (1Кор.15.30). "Та й усі, бажаючі жить благочестиво у Христі, будуть гнані" (2Тим.3.12). Per aspera ad astra, через терни до зірок,- казали римляни. Хіба не цьому вчить і Євангелія?

  Оленка, героїня оповідання О. Підгрушньої, живе в невеличкому степовому селі К. на півдні України, в якому ще з радянських часів зберігся колгосп і майже нова школа на 3 поверхи, хоч зараз вона помітно опустіла. В центрі ж села знаходиться і єдиний магазин з несподіваною назвою "Нептун" (хоч через село й протікає невеличка річечка Мертвовод, але гуси й качки так каламутять її, що дітлахам влітку нічого не лишається, не кажучи вже про міфічного бога морів Нептуна.)

З цього магазину я й почав пошуки Оленки. Зайшовши, я привітався (в селі всі вітаються), і поки продавщиця відпускала бабусю, уявляв собі, як це все було з Оленкою.
- Можна вас сфотографувати?- запитав я продавщицю.
- Ага, а раптом ви мене потім уб'єте! - вона сховалась десь за прилавок.
- У вас що, золота вдома багато?- запитав я строго й розсміявся,- телевізор, мабуть, ночами дивитесь...

  Ні, пошуки Оленки треба починати з школи. Вона була поруч. І тут мені поталанило. Назустріч йшла симпатична дівчинка по імені Карина.
- Ти знаєш Оленку?
- Так, вона в 9-му класі вчиться, але сьогодні захворіла.
- Покажеш, де вона живе?
Карина рішуче залізла в мій автомобіль і ми поїхали до Оленки.
- Ось тут!- повідомила Карина.

Біля воріт нас зустрів чубатий хлопець, який був при повному параді (він зовсім не поспішав перевдягатися після школи). Підійшли й мама з Оленкою. Як і подобає в селі, сфотографувались на лавочці біля воріт. Васько (це був він), прихопив на руки й цуценя.

Я подарував усім по журналу й запросив сфотографуватися так, як воно й було насправді. Оленка пішла перевдягатись, а Васько з Кариною з задоволенням вмостилися на задньому сидінні. Ми поїхали на місце подій.

Ось у цій хаті під акаціями жили вони, коли трапилася вся ця історія.

А ще біля самого порога ріс виноградний кущ. Як молдаванин може жити без винограду? Він завжди нагадує йому про свою далеку сонячну батьківщину.

На цьому місці Оленка знайшла загублені 50 гривень. Дійсно, це чудо, що на асфальті, на людній вулиці вони лежали так довго!

Разом зайшли в магазин. Оленка знову купила "дещо з солодощів". Тепер продавщиця не ховалась, а посміхалась. І справді, класична тітонька... ось тільки не пригадується ніяк, з якої вона дитячої казки? Діти пообіцяли і їй принести Стежинку з оповіданням.

Для оповідання потрібно було ще сфотографувати осінні клени. Але їх в селі не виявилось! Тоді діти показали мені своє заповітне містечко за селом, де вони влітку відпочивають. Там був чистий ставочок, де вони купаються, багать акацій і зеленої трави.

Але особливо красиво вигляділи кущі скумпії - восени вони одягають неповторний багрово-червоний наряд. А я запросив дітей провести наступні літні канікули у нас на Південному Бузі.

Ми попрощались. Оленка вже давно не ходила в недільну школу (їй сподобалась дискотека). Але вона обіцяла знову прийти разом з Кариною. На тому й розстались.

Господь милосердний хай направить серця цих малих!