Був зимовий ранок 31 грудня 20.. року. За вікном тихо йшов сніг, вкриваючи сіру землю чистим, білим покривалом. Ірина дивилася, як на землю, кружляючи, падали сніжинки, і думала, як це чудово, що під самий Новий рік вдарив легенький морозець, і випав сніг. Згадалися слова з Біблії: "Коли будуть гріхи ваші, як багряні, - як сніг убілю".

Надивившись у вікно, вона тихо подякувала Богові за всю цю красу. І ще попросила: "Якщо Ти бажаєш, пошли мені сьогодні те, чого дуже не вистачає у моєму житті, що подаравало б радість і розраду".

Скільки пам'ятає себе Ірина, Новий рік завжди був її найулюбленішим святом. І кожного разу вона чекала на якесь диво. Йшли роки, вона давно стала уже дорослою, але кожного разу під Новий рік, не признаючись навіть самій собі, далеко у глибині душі все ж чекала його. Напевно тому, що з кожним роком все більше почувала себе одинокою, і нікому в цьому світі не потрібною. Часто вона запитувала сама себе: "Для чого взагалі я живу на світі?" Вона нікому не скаржилась на свою долю. Та й не було кому. Батькам і так було не солодко: єдина донька - й та інвалід. Навіщо їх засмучувати ще більше? При всьому бажанні вони не змогли б нічим їй допомогти. Ось чому й хотілось чуда. Коли Іра повірувала, то просила Бога визволити її від почуття самітності, що багато років тяжіло над нею.

І через деякий час помітила, що самотність та туга стали рідше приходити до неї, особливо після довгої молитви. Радісно було від того, що тепер вона знала найкращого і всесильного Друга - Ісуса. Та людина влаштована так, що навіть пізнавши Бога, вона потребує людського спілкування. Кожному потрібен товариш, а ще краще, коли в людини друзів багато, або є велика родина. У Іриини ж ніколи не було ні великої родини, ні подруг.

Друзі дитинства давно забули про неї, у дорослому ж віці Ірі знайти справжніх друзів було дуже важко. Влітку вона принаймі зрідка бувала на вулиці, але на інвалідному візку далеко не поїдешь. А взимку увесь її світ складався з однієї кімнати. До того ж, після того, як вона повірила в Бога, їй і друзів хотілось знайти також віруючих. Але все її спілкування складалось з батьків та сусідів, які були далекі від Бога. І вона стала в своїх молитвах до Господа прохати, щоб Він послав їй віруючих друзів. Та щоб вона також змогла для цих людей стати потрібним і вірним другом.

Так вона прохала Господа чотири роки, і Він почув її молитву. Нещодавно до неї завітали дуже хороші, люблячі Бога люди. Всі вони були в віці її батьків. Вона встигла їх всіх полюбити, але Ірині хотілося спілкуватися з ровесниками. Про це вона також щиро прохала Бога.

Згадавши про нещодавно посланих їй Богом братів та сестер, вона посміхнулась. На серці стало світло й радісно. Тоді вона навіть не догадувалась, який подарунок пошле їй Бог.

Десь піся обіду Ірина мама Людмила Іванівна, почувши голосне гавкання собаки, вийшла на вулицю. Біля двору вона побачила незнайомий автомобіль, а коло нього - молодого чоловіка і похилого віку жінку. Вони запитали, чи тут жеве Ірина? "Так!" - відповіла Людмила Іванівна і запросила їх в хату. Коли Іра з сіней почула серед розмови своє ім`я, то зрозуміла, що це до неї. Вона була здивована: хто це згадав про неї, та ще й на свято?

В кімнату зайшов незнайомий чоловік середнього зросту. Іра чомусь вирішила, що він із соціального захисту, або з районної газети, куди вона нещодавно відіслала невеличку замітку. Коли вона запитала про це, гість, усміхнувшись доброю, теплою усмішкою, відповів: "Не з газети і не з соціальної служби, я від Господа Бога". Слідом за ним зайшла літня жінка. Вони познайомилися. Жінку звали Катериною Василівною, а чоловіка Владиславом, це були мати з сином.

На велику радість Ірини, її нові знайомі були віруючими. Через друзів вони почули про Ірину, і приїхали провідати. Та вже через декілька хвилин у Іри склалось враження, що вона знає своїх гостей багато років. З ними було легко і цікаво. Разом вони помолилися, дякуючи і прославляючи Творця.

Далі Владислав прочитав із Біблії, поділився своїми думками про прочитане. Проспівали чудові псалми про Різдво. Час пройшов непомітно. Владислав попросив у Ірини дозволу провідувати її, вона з радістю погодилась. Вона ж про це молилася. Як правило, люди, познайомившись з нею, починали жаліти її. Від цього вона почувала себе ще більш неповноцінною. З юних років її було боляче відчувати себе тягарем. Але гості відносилися до неї, як до рівні, не дивлячись на те, що вона інвалід.

З того пам`ятного Нового року минуло майже десять років. За цей час життя у Ірини змінилося, Господь послав їй багато друзів, ровесників і старших за віком. І вона кожного дня дякує Богові за них. Іра теж змінилася. Замкнута і нерішуча, вона часто не могла відстояти свою думку, боячись когось образити. В спілкуванні з новими друзями вона відчувала себе звичайною, повноцінною людиною, навчилася відстоювати свою віру, і свої погляди. Вона також перестала соромитися того, що вона інвалід. Якщо Господь послав її у цей світ такою, отже, у Нього є Свій чудовий план і для її життя. Саме віра в Бога і її друзі, яких послав їй Всевишній, допомогли Ірині поступово визволитися і від інших комплексів.

Прочитавши в Біблії, що віра без справ мертва, вона стала просити в Господа, щоб, не дивлячись на її фізичний стан, Він послав їй служіння, через яке вона б мога свідчити про Нього, Всемогутнього і люблячого. В цьому з нею згодні були і її друзі, вони як могли старалися допомогти їй. Спочатку у неї було тільки молитовне служіння, але через деякий час Бог чудовим чином послав до неї дітей із села, котрим вона стараєтся розповісти про Божу любов до людей. Але це вже зовсім інша історія.