Роздуми бiля меморiалу

Коли я був на цьому мiсцi останнього разу, тут стояла бетонна загорода з великим написом: тут буде збудовано храм... Далi не запам'яталося. А зараз на насипнiй площинi на високому Бугському березi поодиноко стояли вiдполiрованi гранiтнi блоки. Щось на зразок кладовища, але без могил. На чорнiй землi сумно видiлялось декiлька невеличких ялинок. Декiлька робiтникiв старанно пiдводили розводи на гранiтнiй кладцi, один поливав щойно укладений бетон, хтось вiдносив смiття. На дорозi cпинився лiмузин, з якого вилiз помiчник мiського голови з мобiльним телефоном бiля вуха. Зупинивши самоскида, почав давати водiєвi вказiвки. Словом, робота кипiла, адже через два днi, 9 травня - вiдкриття. "А що тут буде в серпнi, коли припече сонце?"- запитав я його. "Е, ми сюди пiдвели водопровiд!"- вiдповiв вiн.

Скiльки ж коштують оцi багатотоннi вiдполiрованi гранiтнi брили? І що думають з цього приводу бюджетники міста Южноукраїнська: вчителi та лiкарi, пенсiонери? Питання, питання... Можливо, це робиться за рахунок багатого спонсора - ПУ АЕС, але ж подiбнi витрати бувають i в бiдної сiльської влади.
  - Навiщо ви фарбуєте отого iдола на площi? Краще б пофарбували якiсь дверi чи вiкна у школi - сказав я якось головi сiльради.
  - Казали ветерани, якщо знесемо пам'ятник, то спалять хату менi та головi колгоспу.

Серйознi, виявляється, вони люди, оцi ветерани. Отож i досi iменується той шедевр "пам'ятником iсторiї", а сiльрада, що споконвiку не мала коштiв на лiквiдацiю смiтникiв по провулках та рiчкових схилах, щовесни знаходить кошти на фарбування гранiтної лисини вождя свiтового пролетерiату.

Я пройшовся по грубуватiй брукiвцi, виробленiй в розташованiй поблизу мiста енергетикiв зонi посиленого режиму ВК-83, якою була вимощена чимала площа перед меморiалом. Цiй брукiвцi не судилося бути вiдполiрованiй ногами вiдвiдувачiв: ветерани вимирають, а молодь знає вже iншу iсторiю, ще й досi не написану, але реальну. Вона зовсiм не схожа на офiцiйну, що по сутi не вiдрiзняється вiд "краткого курса истории КПСС". Вона проривається до нас крiзь засекречений вiйськовий архiв у м.Подольську пiд Москвою, через окремi телепередачi, через книги, через незалежнi публiкацiї. Не рафiнована комунiстичними iдеологами та їх сучасними апологетами. Записана у людськiй пам'ятi.

Ось сидить такий собi звичайний сiльський дядько в кашкетi з гудзиком та потертому пiджаку, але з чотирма рядами планок на грудях, що єдиний на весь район пройшов вiйну вiд першого до останнього дня.
  - Де вас застав початок вiйни?- запитую.
  - Бiля Барановичiв.
  - А що ви там робили?
  - Ми стояли на самiй границi.
  - Ви служили у вiйськах НКВС?
  - Нi, армiйська частина.
  - Але ж кордони завжди охороняли внутрiшнi вiйська - НКВС, КДБ.
  - У нас були "учения", ми виконували наказ i стояли на границi.

Звати його Литвиненко Григорiй, кавалер Червоної Зiрки. Його служба в Червонiй Армiї мала закiнчиться восени 1941 року. Служив артилеристом бiля гармат 152-го калiбру, або РГК, резерву головного командування. Гармата величезна, дальнобiйна, тягне її потужний гусеничний трактор, за добу проходить 20 км. Диву даєшся, якi могли б це буть навчання стратегiчної артилерiї бiля самого кордону. Адже нi для якої оборони вона не придатна, це наступальна гармата для прориву лiнiї укрiплень. Нiяк не вписується дальнобiйна гармата на самому кордонi в офiцiйний сценарiй очiкування нападу та пiдготовки оборони.

Правду писав радянський шпигун (вiн же i розвiдник) Рєзун (В.Суворов), що напередоднi вiйни прикордоннi вiйська НКВС були замiненi армiйськими частинами, знято колючий дрiт, зробленi проходи для вiйськ. Готувалась "визвольна" вiйна в Захiднiй Європi, чи то пак "мировая революция".

Iнший ветеран, Андрій Марченко, був мобiлiзований 14 квiтня 1941 р. i потрапив у полкову однорiчну танкову школу. Але вже через два мiсяцi вiн мiг водити танк Т-34. Проте не довелося. Танки залишились на кордонi, а вiн вiдступав пiшки, протер кирзовi чоботи. Його земляк Браїлов мав необережнiсть замiнити їх на хромовi (бiля мiста Тернополя, на узлiссi, височiла їх цiла купа заввишки з двоповерховий будинок). I поплатився - натер ноги i не змiг iти, вiдстав. Гору чобiт бачив i Григорiй Литвиненко, що вiдступав (артилерiя теж лишилася на кордонi) у обмотках. "Офiцерськi!"- пояснили йому. "Ах ви ж!"- сказав солдат, приучений мовчать та "любить Родину". Дiстались тi чоботи нiмцям.

17 червня вирушив на вiйну з м. Хмельник солдат 680-го стрiлецького полку Нечитайло Григорiй, споряджений боєкомплектом та зодягнений у нову форму та обмотки. Плачем проводжали їх офiцерськi жiнки та дiти. Йшли вдень, лісами, своїм ходом до кордону на р. Прут. В дорозi застав їх i початок вiйни. Командир об'явив: "Ну, мы теперь идем защищать Родину!" Там, на кордонi, були виритi окопи, що ранiше займали вiйська Одеського округу. Нiяких прикордонникiв з НКВС там не було. Потiм, не дiждавшись наступу, стали вiдступать.

Восени 1941 р. мав скiнчитися срок служби Плугатаря Андрiя, курсанта Харкiвського пiхотного училища, яке готувало молодших офiцерiв, причому навчали їх тільки для наступу. Але випуск вiдбувся ранiше сроку, у квiтнi. На запитання курсантiв, чому такий поспiх, вiдповiли: "Такий наказ командування". Направили їх у Кременчуг, в 519-й стрiлецький полк 102-ї стрiлецької дивiзiї, який там формувався, приймаючи поповнення. Там, на формуваннi, i застав їх початок вiйни. Та замiсть наступу довелося вiдступати.

"Мы раздуваем пожар мировой, церкви и тюрьмы сравняем с землей"- спiвали не так давно радянськi пiонери. I це не вигадка i не пропаганда. Довгi роки саме такою була державна полiтика нашої країни, що мала втiлитись в життя 6 липня 1941 року. Майже весь континент, вiд океану до океану ледь не пiзнав щастя реального соцiалiзму. На жаль, ця iсторiя бiльшостi українцiв ще не вiдома. Вони продовжують жити мiфами "великой отечественной" та вiддавати свої голоси за збанкрутiлу iдеологiю. Вишукувати собi героїв, кумирiв та поклонятися їм.

Неподалiк вiд меморiалу за декiльками сiльськими хатами виднiється недобудований молитовний будинок, що багато рокiв зводиться силами мiсцевої громади баптистiв, а з протилежного, верхнього краю поля - вже знайома менi бетонна загорода, що переїхала туди. Бiля неї хрест з тим же написом: будується православний храм...

Завiтаємо туди. В котловинi укладенi бетоннi блоки фундаменту, поряд завмер гусеничний кран. Нiкого. У сторожцi мирно сидять двоє: жiнка принесла вечерю сторожу.
  - Христос воскрес!
  - Воiстину воскрес!
  - Будували сьгоднi?- запитую.
  - Нi, не було нікого.
  - А коли ж останнього разу працювали?
  - Та... давно вже.
  - Заходить хто до вас?
  - Отець Михаїл заходить.

Скiльки ж їх стоїть сьогоднi, отих розпочатих фундаментiв по всiй Українi?

"Нема праведного нi одного; нема, хто розумiв би, немає, хто шукав би Бога"- написано в Бiблiї (Рим.3.10). Дiйсно, хто сьгоднi шукає Бога? Натомiсть - iдоли, меморiали та мiфи.

Декiлька днiв тому назад багато українцiв вiтали один одного з Великоднем:
  - Христос воскрес!
  - Воiстину воскрес! - вiдповiдали їм. А патрiоти ще й добавляли:
  - Воскресне й Україна.
  Чи воскресне? Адже для цього є тiльки одна реальна можливiсть: замiсть поклонiння iдолам та мiфiчним героям стати на колiна перед живим та Всемогутнiм реальним Богом.