В 1934 р. Голову об'єднання Церкви християн-баптистів по Камянець-Подільскій губерні і пресвітера Вінницької церкви християн-баптистів Жадкевича Франца Антоновича з сім'єю органи державної влади примусово відправили на висилку в місто Чернігів. Вінницька церква християн-баптистів, залишившись без пресвітера, також переживала великі труднощі. Проводити зібрання в арендованому будинку по вулиці Свердлова 99, забороняли, віруючі вимушені були збиратись в маленькій кімнатці по вулиці Димитрова 15, на старому місці, в будинку сім’ї Машницьких.

Під час вудсутності в церкві пресвітера Жадкевича Ф.А. відповідальним за служіння був диякон Дехтяр Микола Іванович. Брат Дехтяр ніс служіння відповідального за церкву під час перебувіння бр. Жадкевича в неволі з 1929 по 1934 р. І з 1934 р., до арешту в 1937 р., Микола Іванович ніс служіння керуючого в Вінницькій церкві християн-баптистів. Проповідниками в церкві були Тернавський Антон, Канський Адам Петрович, Клешко Павло Андрійович, та Пишний Тимофій. 1937 рік для всіх християн Радянского Союзу приніс багато горя і страждань. Церкви закривались, служителі, пресвітери, диякони, проповідники, а також багато віруючих були заарештовані. Не минула ця лиха година і Вінницьку церкву християн-баптистів.

В 1937 р. проводити зібрання влада суворо заборонила, в будинках багатьох віруючих проводились обшуки, як правило, шукали контрреволюційну літературу, а забирали, якщо знаходили, Біблії, Евангелії, журнали "Баптист", збірники духовних пісень, та іншу духовну літературу. Я памятаю обшук в нашому будинку влітку 1937 р. Це було дуже рано, годин шість ранку. Ми, діти, ще спали, а батька дома не було, тільки мати. В хату ввійшли, грубо та жорстоко поводились, шукали контрреволюційну літературу, якої не могло бути. Оскільки в нашій хаті проводили богослужіння, то духовна література була, але її своєчасно заховали, і слідчі нічого не знайшли. Батько прийшов додому під час обшуку, і його забрали з собою, а пізно ввечері відпустили додому. В цей самий час, влітку 1937 року, заарештували диякона церкви Дехтяра Миколу Івановича, в якого залишилась дружина Гана і старенька мати. Дітей в сім'ї брата не було. Також проповідників: Тарнавського Антона (залишилась хвора дружина Олександра Захарівна з пятьма дітьми, дві доньки і три сина); Канського Адама Петровича (залишилась дружина Сабіна з пятьма дітьми, всі неповнолітні хлопці); Клешко Павла Андрійовича (зосталась дружина Антоніна і пятеро малих дітей - три доньки і два сина). Старшій донькі Ліді було девять років, Лялі сім, сину Вілі років чотири або пять. Син Леонід і донька Зіна народились в 1938 році, після арешту батька. Цю сім'ю спіткало особливе випробовування. В березні 1944 року, під час відступу німецьких військ, в кінці садиби, де проживала сім'я Клешко П.А., був важко поранений радянський солдат, який від болю дуже кричав і просив про допомогу. Сестра Антося і ще дві сусідки, почувши, пішли його рятували. Сестру Антосю з сусідкою німці вбили, а другу сусідку поранили. І п'ятеро дітей, котрі всі були неповнолітніми, залишились круглими сиротами.

Сім'я брата Клишко П.А. жила по вулиці Тельмана, недалеко від нашого дому, і коли брата заарештували і вели до машини, я це бачив. Попереду ішов міліціонер з оголеним наганом, потім брат з опущеною головою, руки заложені за спину. Позаду нього йшов міліціонер з оголеним наганом. Був заарештований також брат Пишний Тимофій, в якого зосталось дружина і двоє синів. На той час у Вінниці існувала тільки церква християн-баптистів. Церкви Союзу євангельских християн не було, а жив у Вінниці тільки старший пресвітер по Камянець-Подільскій губернії Союзу євангельских християн Шаповалов К.А. Його також заарешували, зосталась дружина Єфросинія Семенівна і троє дітей: син і дві доньки. Після арешту братів дружини ходили в різні державні установи, щоб узнать, де їхні чоловіки, але на всі їхні запитання була одна відповідь: осуджені на великий срок без права переписки. Що з ними сталося, ніхто не говорив. Тільки через багато років, після смерті Сталіна, стало відомо, що всі вони загинули мученицькою смертю.

В 1955 р., коли я ніс служіння секретаря у Вінницькій церкві ЄХБ, мене викликали в обласну прокуратуру по Вінницькій області, і запропонували, щоб кілька членів церкви, бажано братів, які були членами церкви з 20-х років і знали репресованих братів, дали свідчення, що вони проповідували тільки Слово Боже, а котрреволюційною пропогандою не займалися. Брати Кушніренко Тихін Федорович, Машницький Павло Михайлович, Сидоренко Кирил Олексійович, Маницький Олексій Михайлович і Кухтін Єфрем Васильович дали відповідні свідчення, і братів Дехтяра М.І., Тарнавского А., Клешко П.А., Пишного Т. посмертно реабілітували. Реабілітували також брата Шаповалова К.А. На той час для всіх віруючих, а особливо для сімей репресованих, були дуже важкі випробування. Сім’ї репресованних були об'явлені ворогами народу, і тому їх переслідували органи державної влади. Жінок та дорослих дітей ніде не приймали на роботу, багато сімей вислали до Сибіру, а діти не мали змоги вчитись в вищих та середніх учбових закладах. Терпіли великі труднощі, не мали що їсти, не мали одежі, взимку були без палива, часто хворіли. Друзі хто чим міг допомагав, але то було дуже мало і непостійно. Один Господь Бог був їхнім захистом і допомогою.

В цей важкий для народу Божого час, не маючи змоги для того, щоб збиратись на зібрання, віруючі розійшлись хто куди. То був час випробування для кожного віруючого (1Петра 4:12-19). На превеликий жаль, не всі віруючі залишились вірні Господу, більшість охололи, а деякі вели такий спосіб життя, щоб не виділятись від людей цього світу. Були й такі, що стали на шлях відступництва, а також зради. Але, не дивлячись на всі труднощі, були й ті, котрі не полишили служити Господу, продовжували збиратись для розбору Слова Божого і молитовних зібрань. Збирались таємно, в основному вночі, закриваючи вікна і двері. Збирались члени церкви: Машницький Олексій Михайлович, його дружина Ганна Федіровна, Тарнавська Олександра Захарівна, Клишко Антоніна, Постоловська Ольга Йосипівна. Так продовжувалось до 1941 року.

В 1941 р. Вінниця була окупована німецькими військами. Окупаційна влада не забороняла проведення релігійної діяльності. І вже з серпня 1941 року, спочатку несміло, а далі відкрито почалось служіння Господу. Поступово почали повертатись старі члени церкви, зібрання стали регулярними. Керував церквою брат Машницький О.М., було встановлено членство.

В зв'язку з тим, що в церкві не було рукопокладеного служителя, церква не мала змоги звершувати трапезу Господню. В листопаді 1941 р. вперше за роки гонінь провели служіння подяки з обідом, так звану "вечерю любові". На цій вечері було присутні дванадцять членів, Машницький О.М., Кушніренко Т.Ф., Кухтін Є.В., Тарнавська 0.3., Клишко А., Шаповалова Є.С., та інші. Це служиння було проведенно на площі 8-го Березня, 7, у хаті Постоловського Івана Єфимовича та Ольги Йосипівни. Було кілька дітей, в тому числі Господь і мені дав змогу бути на тому зібранні.

А далі поступово повернулись більшість старих членів церкви, і Господь приєднував нових членів, котрі через відродження прийшли до Господа і приєднувались до церкви. І так аж до теперішнього часу Господь приєднyє нових членів церкви.