З місця, де колись чатували одна на одну запорозька фортеця Орлик, турецька - Голта та польська - Богополь, а зараз розкинулось сучасне українське місто Первомайськ-на-Бузі, протягом майже 40 км тече Південний Буг у крутих кам'янистих берегах, утворюючи вузьку (300-400 м) каньйоноподібну долину. Величні гранітні скелі іноді сягають 40-50 м заввишки, русло річки порожисте з водограями та островами. Схожий характер мають і долини лівих притоків Південного Бугу - Мигійського Ташлика, Великої Корабельної, Мертвоводу. Гранітно-степове Побужжя - це справжній гірський ландшафт серед Українського степу.

На верхніх ярусах долини Південного Бугу, по балках з неглибоким заляганням кристалічних пород, на горизонтальних скелястих терасах панують унікальні кам'янисті степи. Вони грають вічну і завжди неповторну симфонію барв, частини якої звуться весна, літо, осінь та зима. Вступні акорди березня - ніжні біло-рожеві дзвони шафрану сітчатого. Зникаючи, вони збуджують розпечено-золоті спалахи авринії скельної та горицвіту весняного, бузкове-сіре пір'я сон-трави, квітневу акварельну палітру півників маленьких, помережену яскраво-жовтими зірками тюльпанів бузьких, блакитно-синіми намистинами фіалок та диких гіацинтів. Пізніше, в травні, пливуть степом білі хмарини таволги зарубчастої, терну, глоду оманливого, розстилається червоно-синя ковдра з льону австрійського, шавлії похилої та юринеї вапнякової, жевріють ґноти пір'ястих ковил щоб розпалити згодом, вже в червні, справжню веселку літнього різнотрав'я, напоїти повітря цитриновими пахощами чебрецю двовидого.
  Поступово, під несамовитим липневим сонцем, ця веселка тане, жовтіє. В серпні тільки жорстка солома, несхожі ні на що земне, м'ясисті біло-зелені квіти молодила руського та маленькі ватри гвоздики бузької чекають наближення осені. В жовтні, коли рясніють ще майже по-літньому теплі дощі, степ в окремі роки неначе вибухає. Одночасно звучать, квітуючи, і весняні, і літні, і осінні ноти в одному акорді. Але не кожна і не надовго. Потім холод, зима, сон або й смерть, але з обов'язковим воскресінням в нащадках наступною весною. Так було, так є, і це повинно бути збережено.

Нижній ярус каньйону, денця та схили балок вкриті мінливобарвним мереживом наскельних дібров. У складі цих дивних рідколісь, чи не єдиних на планеті, де дуб звичайний іноді утворює химерні карликові та повзучі форми, нараховується більш ніж 20 видів дерев та чагарників. Навесні, коли ще не розпустилося листя, під ними буяє рясний килим, зітканий з блакитних пролісків, синіх фіалок, жовтих зірочок та анемонів, червоного, бузкового та білого рясту. Згодом розцвітають зелено-білі китиці рястки Буше і жовтуваті - первоцвіту, бринять величні дзвони: золоті - дібровних тюльпанів та брунатно-червоні рябчика руського, тріпотять маленькі дзвоники конвалій, їхній благовіст пробуджує дикі троянди - білі, рожеві, червоні, їх ніжний аромат змішується з бурштиново-медовими пахощами квітнучих клена татарського та півників понтичних і розноситься навкруги, неначе подих кохання, про яке численні солов'ї не припиняють співати навіть вдень. В червні зацвіте липа, і розкуйовдяться зеленаво-лимонні, рожеві та бузкові перуки скумпії. А далі, перестоявши літню спеку, наскельні діброви чекатимуть осені - часу визрівання плодів - та готуватимуться до зимового відпочинку.  

Біля самої води та на островах сивіють деінде білі тополі, які разом з темними вільхами та кремезними вербами утворюють заплавні ліси, вкраплені у смарагдовий килим луків.

В цілому, в складі природної флори Гранітно-степового Побужжя, виявлено близько 800 видів вищих рослин. Таке різноманіття на площі усього біля 5000 га зробило б честь і деяким місцинам Середземномор'я.

Крім типових степових, лучно-степових, лучних, лісових і наскельних видів рослин тут зростає багато прибузьких і причорноморських ендеміків (60 видів), а також реліктових, рідкісних видів, занесених до національної Червоної книги та європейського Червоного списку (числом 25). З них три види ніде, крім Гранітно-степового Побужжя, на планеті не зустрічаються. Це мерінгія бузька, легендарна, майже невідома фахівцям, чиї тендітні темно-зелені подушечки з зірочками білих квітів туляться до прямовисних скель в неприступних місцях каньйонів Південного Бугу та Мертвоводу; смілка бузька, з вишуканими малиновими квітами; гвоздика бузька. Ще три рослини - ковила гранітна, оносма гранітна та очиток Борисової - обмежені в поширенні лише південною частиною басейну Південного Бугу. В Гранітно-степовому Побужжі проходить північна межа поширення дуже рідкісної рослини - голонасінника одеського.

У долинах Південного Бугу та його притоків збереглися багаті та різноманітні фауністичні комплекси. Внаслідок суцільної розораності прилеглих земель для більшості видів тварин каньйон став останнім притулком.

За оцінками фахівців тільки комах на території Гранітно-степового Побужжя мешкає не менше 9 тисяч видів. 46 з них занесені до Червоної книги України. Серед них дибка степова, жук-олень, вусач великий дубовий, морімус темний, махаон, подалірій, поліксена, сколія велет, бджола-тесляр звичайна, мегахіла кругла, волочниця велетенська та інші. Крім того, це ще й найбільший і найважливіший резерват диких комах-запилювачів і комах-ентомофагів в Північно-Західному Причорномор'ї, банк безцінного генофонду для селекційної роботи майбутнього.

Число видів хребетних тварин, відзначених фахівцями у Гранітно-степовому Побужжі, становить 183. Серед них слід особливо виділити унікальний комплекс риб порожистої частини Південного Бугу (більше 35 видів). Поряд із поширеними видами тут мешкає марена дніпровська - дивовижно красива, сильна тварина, для якої, на жаль, це останній притулок на Землі. Усього в Гранітно-степовому Побужжі зареєствовано 15 видів хребетних тварин, занесених до національної Червоної книги та Європейського Червоного списку. Серед них: шемая дунайська, марена дніпровська, полоз лісовий, жовтобрюх, балобан, орел-карлик, видра річкова, борсук та інші.

Гранітно-степове Побужжя - одна з найдавніших ділянок суші Євразії, яка не поринала в морські глибини вже протягом 60 мільйонів років. Звідси значна кількість унікальних об'єктів живої природи - реліктів та ендеміків. Результати біогеографічного аналізу вказують наявність на цій території значної кількості видів рослин і тварин середземноморських та гірсько-альпійських за походженням. Тут виявлено 86 представників флори і фауни, занесених до Червоної книги України та Європейського Червоного списку. Все це, безперечно, свідчить про унікальний характер біологічного різноманіття Гранітно-степового Побужжя, піднімає проблему його збереження на міжнародний рівень.

Історичні джерела та сучасні дослідження з археології, етнографії, топоніміки свідчать про те, що каньйон Південного Бугу з його стародавніми урочищами, скелями, могилами, порогами слід вважати національними святинями, які безперечнно потребують комплексної охорони.

Гранітно-степове Побужжя надзвичайно багате на археологічні пласти: палеоліт, мезоліт, неоліт, мідний і залізний віки, епоха бронзи, черняхівська та трипільська культури, свідоцтва поселень кімерійців, савроматів, скіфів, ольвіополітів, давніх слов'ян, римлян. Всього в цьому районі між селищами Мигія та Олександрівка виявлено 98 археологічних пам'яток. Внаслідок знищення сучасними водосховищами каньйоноподібних долин Дніпра і Дністра, їх аналоги в інших районах Причорномор'я практично відсутні. Наукове значення цих пам'яток посилюється ще й тим, що вони розміщені в одному з найбільш цікавих в археологічному відношенні регіонів України, який був щільно заселений протягом десятка тисячоліть, починаючи з пізнього палеоліту.

Гранітно-степове Побужжя тісно пов'язане з останнім в Європі світським лицарським орденом - Військом Запорозьким Низовим та його державою - знаменитою на весь світ Запорозькою Січчю. Південний Буг славився серед запорожців як друга за значенням річка після Дніпра-Славутича. На території Гранітно-степового Побужжя знаходився Гард (в околицях сучасного м. Південноукраїнська) - адміністративний центр Буго-Гардової паланки, найбільшої за розмірами серед восьми територіальних одиниць Запорозької республіки. Першим паланковим отаманом тут був князь Дмитро Вишневецький - легендарний Байда.

Були такі часи в запорозьких вольностях, коли Південний Буг не поступався Славутичу за величиною рибних промислів. Документи "Запорозького архіву" свідчать, що риба ловилась тут у великій кількості, в основному цінних порід. Це підтвержують і археологічні розкопки. Місцями на річці ще і сьогодні збереглись залишки гардів (греблі для вилову риби, які складалися з великого каміння, уламків скель тощо).

Пороги Південного Бугу мають місцеву назву - брояки. З ними, як і з багатьма островами та скелями, пов'язана значна кількість запорозько-гайдамацьких легенд, переказів, вони були свідками козацьких старожитностей та бувальщин. Про минуле нам говорять їх назви: острів козака Мамая, Запорозька брояка, скелі Турецький стіл і Пугач, Козацькі ворота та інші. Урочище Протіч з козацькою святинею - Протичанською скелею було відоме у всьому запорозькому краї.

Коли Російська імперія зрадницьки знищила Запорозьку Січ, рештки козацького війська, що залишалися вірними своєму Народу та Уряду, відійшли в район бузьких порогів і ще протягом майже двох десятиліть чинили збройний опір інтервентам. Таким чином, на території Гранітно-степового Побужжя існував останній осередок української державності кінця XVIII сторіччя. Таке підґрунтя, згодом, зробило цей район, особливо с. Мигія, одним з центрів народного гайдамацького руху. Добрий військовий вишкіл, беззастережна підтримка населення, чудове знання місцевості, близькість тогочасного кордону з Османською імперією, робили гайдамаків небезпечними супротивниками навіть для великих підрозділів російських регулярних військ. Недарма один з народних ватажків - Андрій Мамай, став легендою, перетворившись згодом на улюблений героїчний персонаж в українському фольклорі. Цікаво, що навіть деякі визначні вітчизняні етнографи вважали Козака Мамая цілком міфічною особою, витвором народної уяви. Але факти говорять про інше. За реєстром Мигійського церковного приходу, ще наприкінці XIX сторіччя в цьому селі нараховувалось декілька родин Мамаєнків. Ці люди, за свідченнями старожилів, добре пам'ятали свого знаменитого родича. Остаточно прізвище Мамаєнко зникло з Мигії після сталінського геноциду 1933 року.

Патріарх степового лісорозведення поміщик Віктор Петрович Скаржинський, герой війни 1812 р., син отамана Бузького козачого війська, був першим, хто гідно оцінив унікальний природний комплекс Гранітно-степового Побужжя. В долині Південного Бугу він заборонив традиційну господарську діяльність, чим зберіг природні степові ділянки та наскельні діброви. На суміжних землях В.П. Скаржинським були закладені помологічний сад (221 сорт), дендрарій (281 вид), посажено ліс на 500 десятинах. За рахунок створених В. П. Скаржинським лісорозплідників формувалися зелені насадження Одеси, Вознесенська, Миколаєва, Алушти, Алупки, П'ятигорська, композиції Одеського та Нікітського ботанічних садів, дендропарку "Софіївка" в Умані.

Наприкінці 20-х років XX сторіччя, відомий географ Г.І. Танфільєв поставив питання про необхідність заповідання каньйону Південного Бугу, дійшовши висновку, що багатства краю повинні навіки залишитися в недоторканому стані, служити місцем і об'єктом наукових досліджень, пізнавальних і навчальних екскурсій, відпочинку. Але, як кажуть, не те судилося. Радянський Уряд планував місцевість під затоплення водосховищем ГЕС, проект якої отримав золоту медаль на міжнародній виставці під егідою Ліги Націй в Парижі. Здійсненню цього бузувірства перешкодила друга світова війна.

В 70-ті роки в місці злиття Південного Бугу та Великого Ташлика (ліва притока, яка мала каньйоноподібну долину глибиною понад 100 м) поряд з унікальним природним та історичним об'єктом будується Південно-українська атомна електростанція. Виникає місто Південноукраїнськ. Під час цього будівництва, були висаджені в повітря деякі історичні скелі, знищена козацька церква на острові Гард, завдано великих збитків природним комплексам. Далі, в процесі розбудови енергокомплексу, планувалось практично повне знищення Гранітно-степового Побужжя будівництвом двох руслових водосховищ - Костянтинівського та Олександрівського. На початку 80-х років це здійснити не вдалося, радянська економіка давала збої - не вистачало грошей, а треба було ще перекривати Дніпровський лиман, будувати канал Дунай-Дніпро, повертати на південь річки Сибіру, тощо. До розбудови Південно-українського енергокомплексу згодом повернулися, але тут вдарили Дзвони Чорнобиля й пробуджені цими зловісними звуками від тривалої летаргії люди - вчені, громадські діячі, прості обивателі - добилися зупинки страшного проекту.

У 1992-93 рр., спекулюючи на економічних труднощах молодої Української Держави, деякі промислові кола здійснили спробу часткового відновлення розбудови комплексу. Але Миколаївська обласна Рада та держадміністрація сказали "ні", Мінекобезпеки України дало негативний експертний висновок. В березні 1994 р. в каньйоні Південного Бугу створюється регіональний ландшафтний парк "Гранітно-степове Побужжя" площею 2000 га. В квітні 1995 р. його територія збільшується до 3000 га та приймається рішення про резервування ще 2000 га для подальшого розширення цього заповідного об'єкту. Незважаючи на страшну економічну скруту, керівництво Миколаївської області знаходить бюджетні кошти на підтримання регіонального ландшафтного парку та його штату.

Таким чином, мрія декількох поколінь вчених-патріотів почала здійснюватись. І, не зважаючи на постійні спроби деяких прибічників "економічної доцільності" відновити широкомасштабну розбудову Південно-українського енергетичного комплексу, віримо, що здоровий глузд врешті-решт візьме гору. Бо народ живе доти, доки жива природа рідної землі, жива його історія. Народ - це всі ми, люди. І ми маємо розум і серце.