Вихід до Чорного моря, який дістала Росія в результаті Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року, виявився могутнім поштовхом для заселення й освоєння степового Дніпро-Бузького межиріччя. Уряд Катерини II, зацікавлений в закріпленні досягнутих успіхів, всіляко сприяв масовому переселенському рухові. "Всякого звання людям", за винятком кріпаків, надавалося право одержання земельних ділянок на пільгових умовах. Селянам-втікачам, запорожцям, нижчим військовим чинам, українським посполитим оголошувалися амністії, пільги і різні привілеї за умови повернення їх з-за кордону і поселення на нових землях. Створюючи сприятливі умови для колонізації південних районів, царська адміністрація разом з тим розуміла, що заселення краю ще не гарантувало справжнього закріплення стратегічних позицій Росії на Чорному морі. Для вирішення цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти підступам Порти, яка безперервно провокувала конфлікти у прикордонних районах. Проте такої сили після ліквідації Запорозької Січі в краї не існувало. Утримання ж тут значної кількості регулярних військ з огляду на розтягнуті комунікації та загальний неблагоустрій краю було зв'язано з великими труднощами і вимагало величезних витрат. В цих умовах першорядного значення набувала військова колонізація краю. Особливу увагу на реорганізацію і збільшення місцевих військових формувань звернув призначений у 1774 році генерал-губернатором Новоросії Г.О.Потьомкін. 18 липня 1775 року, тобто через півтора місяці після зруйнування Запорозької Січі, Потьомкін вже дав вказівки підлеглим йому губернаторам про вишукування засобів для утримання дев'яти гусарських і шести пікінерних поселених полків. А 24 грудня 1776 року з'являється указ про формування і влаштування цих полків [1]. Проте, укомплектувати їх як слід, незважаючи на особисту участь в цьому Потьомкіна, так і не вдалося. Поширення на військових поселян податкової системи (поземельний та подушний податки) зробило ці полки вкрай непопулярними. Тому Потьомкін був змушений у 1783 році замінити їх регулярними частинами. Зазнавши невдачі у справі організації поселених гусарських і пікінерних полків, Потьомкін, однак, не відмовився від військової колонізації. У цей час в Україні великого поширення набули антикріпосницькі настрої селянства у вигляді так званого "пошуку козацтва". Потьомкін використав ці настрої для здійснення своїх задумів, звернувшись до іншої форми військових поселень. Він досить швидко створив у Новоросії ряд військових формувань козацького типу. Одним з них було Бузьке козацьке військо. Перша літературна згадка про бузьких козаків належить Є.Ф.Зябловському, який у своїй праці "Статистическое описание Российской империи" зазначає, що Бузьке козацьке військо "взяло свій початок у 1769 році і утворилося з людей іноплеменних" [2]. Ці ж самі відомості про бузьких козаків, дещо доповнені за час існування війська, містяться в працях А. Скальковського та В. Лобачевського [3]. І це не випадково. Справа в тому, що всі згадані автори користувалися одним і тим самим джерелом - наказом Олександра І від 8 травня 1803 року про відновлення Бузького козацького війська [4], який, як тепер встановлено, передавав історію бузького козацтва у цілком спотвореному вигляді (див. док. групи А, № 4. 1). Версія про іноземне походження і комплектування Бузького козацького війська, канонізована працями А. Скальковського та інших згаданих авторів, знайшла досить велике поширення в дореволюційній історичній літературі. Надзвичайно цінний фактичний матеріал до історії Бузького козацького війська знайшов місце в працях О. Петрова. Певний інтерес для дослідника являє і невеличка замітка-коментар А. Рудковського до опублікованого ним в "Киевской старине" документа [5]. Сам документ свідчить про участь бузьких козаків у Вітчизняній війні 1812 року і взятті Парижа. Різноманітні відомості з історії Бузького війська знайшли відображення і в мемуарній літературі дореволюційного часу. Значний інтерес являють, наприклад, записки одного з сучасників і свідків збройного повстання бузьких козаків 1817 року А. С. Пищевича [6]. За радянського часу Бузьке козацьке військо привертало увагу багатьох дослідників. У працях О. Д. Багалій-Татаринової, В. А. Федорова, І. О. Гуржія, С. М. Ковбасюка на основі архівних джерел певне висвітлення дістало збройне повстання бузьких козаків у 1817 року. Деякі нові архівні матеріали, що стосуються походження Бузького козацького війська, увійшли до праці О. І. Дружиніної "Северное Причерноморье. 1775-1800 гг. ". Короткі відомості про бузьких козаків знайшли відображення і в працях інших авторів. Однак джерелом для цих праць, на жаль, лишилися тільки повідомлення А. Скальковського або інших авторів, близьких до нього за своїми поглядами, на історію Бузького козацького війська. Найбільш повно на основі широкого кола архівних джерел створив цілісну наукову концепцію історії війська І. О. Хіоні [7]. Його роботи торкаються майже всіх аспектів життя бузьких козаків. Виникнення Бузького козацького війська тісно зв'язане з російсько-турецькою війною 1768-1774 років. Ще на початку війни, в 1769 році генерал-майор О. О. Прозоровський сформував з населення Правобережної України, що терпіло від турецько-татарських нападів і гніту панської Польщі, Нововербований козацький полк. З самого початку свого існування Нововербований козацький полк зберігав військову самостійність і козацький устрій, беручи активну участь у бойових діях протягом всієї російсько-турецької війни. Одночасно, в міру просування російських військ по території Дунайських князівств, з місцевого населення - молдаван, валахів, а також болгарів і сербів, створювалися загони добровольців, так звані волонтерські або арнаутські команди. В складі російської армії ці арнаутські команди брали участь у військових діях [8]. Нововербований полк та арнаути брали участь і відзначились в боях при Ларзі, Аржисі, Крайові (1770), Тульчі (1771). Таким чином, під час формування війська вони вже мали військовий досвід. Після закінчення російсько-турецької війни і укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року до Росії відійшла територія між Дніпром і Південним Бугом. Прагнучи заселити і укріпити звільнений район, уряд в 1775 році поселив козаків Нововербованого полку й арнаутів у Херсонській (Миколаївській) губернії в межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу. Поселенцям було виділено 109. 407 дес. землі для зайняття хліборобством, виноградарством, садівництвом та скотарством. В цьому ж році козаки і арнаути заселили населенні пункти Соколи (з 1789 року - м. Вознесенськ), де розміщувалось Військове правління, Раковиця, Новогригоріївське, Арнаутівка (тепер Дорошівка), Михайлівка, Троїцьке, Федорівське (тепер Нова Одеса), Скаржника (з 1803 р. - Білоусівка, тепер Трикрати), Касперівка, Новопетровське, Себино, Гур'єво, Костянтинове, Баловневе, Матвіївка (тепер села у Вознесенському і Новоодеському районах Миколаївської області) [9]. 12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини II з колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів було сформовано 1500-й козацький полк. Дещо пізніше, 6 червня 1786 року, він був поділений на 1-й та 2-й Бузькі козацькі полки [10]. Командиром 1-го було призначено підполковника І. Касперова, командиром 2-го - майора П. Скаржинського. Полки зайняли кордонну лінію по Бугу від Мертвоводу до Інгулу. Напередодні нової російсько-турецької війни уряд вжив низку заходів для збільшення військових контингентів на півдні. В 1787 році бузькі козацькі полки були приєднані до складу щойно утворенного Катеринославського козацького війська. Бузькі полки зберігали свою військову самостійність, (їх штаб-квартира знаходилась в ст. Новопетровській). Одночасно до бузького козацтва було зараховано 3. 179 українських селян з Красносільських маєтків Єлісаветградського повіту (тепер Кіровоградська область), куплених Г.О. Потьомкіним у різних поміщиків для збільшення кількості військ. Новим місцем поселення козаків царська адміністрація вибрала Красносілля, куди їх почали переселяти восени 1787 року, незважаючи на опір [11]. Свавілля царських урядовців і величезні матеріальні збитки, яких зазнали бузькі козаки внаслідок цього переселення, викликали серед них масові хвилювання, що вилилися у втечі з війська за дністровський кордон. Наштовхнувшись на рішучий опір козацтва, урядова адміністрація змушена була відмінити своє рішення і дозволити козакам повернутися в бузькі поселення [12]. Після повернення на Буг для більш ефективного керівництва обидва бузькі козацькі полки були об'єднані в один під командуванням полковника П. М. Скаржинського, з осені 1789 року - підполковника В. П. Орлова. Під час війни полк було поділено на сотні, до їх складу входив сотник, поручик та 120 козаків. За штатним розкладом чисельність полку складалась з 1.500 козаків. У ході війни бузькі козаки брали участь в облозі і штурмі Очакова, Кінбурна, Акермана, Юлії, разом з частинами Донського війська полковника Ісаєва та чорноморцями отамана 3.Чепіги воювали під Бендерами, відзначились у штурмі фортець Гаджибей, Ізмаїл, у битві при Мачині [13] . По закінченні війни бузький полк стояв у Молдавії на р. Серет, а у вересні 1792 року був перекинутий у Польщу. В цей час полк нараховував 1. 534 козаків, в строю знаходилось 1.275. З 1793 року Бузький полк зайняв прикордонну лінію по Дністру і Чорноморському узбережжю від Ягорлика до Очакова [14]. У червні 1796 року через ліквідацію Катеринославського козацького війська бузькі козаки були підпорядковані Чорноморському адміралтейському правлінню, а в 1797 році за наказом Павла І розформовані [15]. Козаків, незважаючи на їхні протести, було перетворено на державних селян з наступною передачею під юрисдикцію місцевої земської адміністрації. Слід зауважити, що дві сотні, які охороняли кордон по Дністру, були розпущені лише у 1800 році. На початку XIX ст. через нове ускладнення російсько-турецьких відносин, царський уряд звертає велику увагу на укріплення південних кордонів. Зокрема, було вирішено за доцільне притягти на військову службу колишніх бузьких козаків. Ці заходи уряду збіглися з вимогами самих козаків про відновлення війська. Саме це відстоювала делегація козацької старшини, направлена в 1801 році до Петербургу. На час відновлення війська бузькі козаки оселили 27 станиць і хуторів, в яких було 2.322 двори з населенням понад 12 тис. чоловік. (Крім зазначених вище - Красносілля, Михайлівка-2, Григор'євка, Кучерові Байраки, Лагеря, Водяна, Ухівка, Руда, Гутницька, Лозоватка, Сердешна, Перина). Найбільшими за чисельністю були Красносілля - 1. 293 особи, Михайлівка - 2. 304, Гутницька - 541, Соколи - 517 [16]. За своїм складом Бузьке козацьке військо було багатонаціональним. Переважна більшість - це українці, які визначали національний вигляд, традиції та побут. До війська входили також росіяни, молдавани, болгари, чорногорці, серби і навіть цигани. Указом від 8 травня 1803 року Бузьке військо було відновлене на засадах Донського козацького війська, тобто на повному власному утриманні. До війська увійшли всі бузькі і красносільські станиці з адміністративним центром у м. Вознесенську. Крім того, до нього були також приєднані два болгарські поселення Щербані (тепер Вознесенського району) і Димовське (с. Диміно Новоодеського району), де було 600 осіб [17]. В адміністративному та військовому плані військо повторювало устрій Донського та Чорноморського військ, незначна різниця була пов'язана з меньшими масштабами і привилеями у бузьців. Для внутрішнього цивільного і господарського управління вводилась Військова канцелярія під головуванням наказного отамана. У складі канцелярії працювали дві неодмінних особи (члена) зі штаб-офіцерів, два асесори, прокурор та секретар. Згодом штат канцелярії збільшився за рахунок: лікаря, учня лікаря, поліцмейстера, земського комісара, помічника поліцмейстера та земського комісара, казначея. Поселення війська були поділені на три округи: два бузьких і один красносільський. На чолі округів стояли окружні начальники зі старшин. По військовій частині військо підлягало військовому губернатору, по цивільній - цивільному губернському правлінню. В станицях були виборні отамани [18]. Військо мало виставляти три п'ятисотенних полки (згодом чисельність полків змінювалась. Термін служби не визначався. Формою бузьких козаків були темно-сині куртки з білими лямівками та кушаками; темно-сині шаровари з білою тасьмою; чекмені сірі. Шапки смушкові з чорним околичком, білим верхом із витишкетами (шнурками) і білими султанами. Чепраки на сідлах червоного сукна з білою обшивкою. Озброєння складалось з пістолетів, карабінів, шабель та пік [19]. З відновленням війська бузькі козаки несли прикордонну службу на Дністрі, а з початком російсько-турецької війни 1806-1812 років у складі трьох полків брали участь в осаді Ізмаїла, у військових діях на території Бессарабії, Молдавії і Волощини. Особливо відзначилися козаки у боротьбі з чумою в Одесі у 1812 році. У період наполеонівської навали загони бузьких козаків, що добровільно влилися до складу діючої армії, виявили зразки самовідданості і відваги. Відомий герой Вітчизняної війни 1812 року Д. Давидов спеціально відзначав героїзм і мужність бузьких козаків. Успішно діяв 1-й Бузький полк і в закордонному поході, особливо у Франції при Краоні, Лаоні, Арсісі; брав участь у взятті Парижа. За це 14 січня 1816 року він був нагороджений найвищою нагородою для кавалерійських частин георгієвським штандартом (прапором) "За хоробрість" [20]. 2-й та 3-й Бузькі полки боролися з французькою армією на Дніпрі, у складі партизанських загонів О. Фігнера та О. Сеславіна відзначились у боях під Дорогобужем, Крапівною, Борисовим. 2-й полк закінчив свій похід у Вільно [21]. Після закінчення військових дій козаки продовжували кордонну службу.

Господарство нововербованих козаків та арнаутів спочатку складалося під впливом національних особливостей, традиційних виробничих навичок і потреб. Так, у поселеннях Нововербованого полку переважало характерне для України хліборобство з плугом і волами, в арнаутській частині провідне місце займало городництво, садівництво і виноградарство. Однак, з часом, в міру зростання економічних зв'язків, зближення укладу життя й побуту нововербованих козаків та арнаутів господарська діяльність бузького козацтва стає різноманітнішою і продуктивнішою. Основою господарського життя було землеробство і скотарство. В землеробстві переважали посіви пшениці-арнаутки, жита, проса, вівса; у скотарстві - розведення великої рогатої худоби, коней, вівців. Саме бузькими козаками була поширена в цьому районі відома порода української (черкаської) рогатої худоби. Займались козаки також рибальством, ремеслами, торгівлею. Освоєння пустинних земель Побужжя проходило у важких умовах, з великими труднощами, надзвичайно повільно. Стихійні лиха, недостатня кількість знарядь праці і робочої худоби поряд з постійною військовою небезпекою на прикордонні тяжко відбивалося на господарському житті і побуті поселенців. Частина з них, особливо з арнаутів, не витримавши важких умов, повернулася за кордон [22]. Створення Бузького козацького війська викликало до себе великий потяг селян-втікачів, колишніх запорізьких козаків, всіх, хто намагався позбутися кріпосницького ярма. Втім, прийом до бузького козацтва був дуже обмеженим. Зараховувати до нього селян було категорично заборонено. Приймати до війська дозволялося лише осіб іноземного походження. Тому значна частина селян-втікачів, яка потряпляла на територію війська, змушена була найматися до старшин і заможних козаків, господарства яких потребували робочої сили. Інша частина втікачів подавалася за кордон і, повертаючись, приписувалася до війська під виглядом чужинців. Прийом такого роду осіб особливо полегшувався під час військових дій, оскільки командування, зацікавлене у збільшенні кількості козаків, крізь пальці дивилося на їхнє соціальне походження. Серед них були задунайські козаки. Так, в жовтні 1807 року Бузька військова канцелярія повідомляла, що до війська були зараховані 20 козаків та три жінки з-за Дунаю, уточнюючи що з Усть-Дунайського війська [23]. Поряд із наявністю на території війська значної маси пришлої сіроми, швидкий процес майнового і соціального розшарування відбувався безпосередньо і серед самого козацтва. Значною мірою це зумовлювалося земельною політикою царського уряду. Під час поселення рядове козацтво одержало лише 37. 405 десятин землі, в той час як купка їхніх старшин і офіцерів - 72 тис. десятин. Старшина і заможне козацтво широко використовувало в своїх господарствах працю козацької голоти. Типовим господарством, в якому використовувалася наймана праця, може бути маєток бузького козака Єндорала в с. Тернівка, в якому нараховувалося 40 плугів, 600 коней, 6.000 вівців. Нерідко старшина вдавалася до прямої сваволі, примушуючи рядових козаків працювати в її господарствах [24].

Утиски і гноблення козацтва, зловживання старшини своїм становищем досягли у війську широкого розмаху. Загарбання козацького майна, військового спорядження, знущання, хабарництво набрали повсюдного характеру. Тяжко відбивалися на господарстві козаків переселення, участь у військових походах і прикордонній службі на власному спорядженні, переведення на стан державних селян. Рятуючись від гноблення і утисків старшини, козаки нерідко тікали з війська, наймаючись навіть до поміщицьких економій. Тяжкий гніт, який відчувало рядове козацтво, приводив до виникнення у війську гострих соціальних конфліктів. Один з перших масових виступів бузьких козаків відбувся восени 1803 року. Ще більш гострий класовий конфлікт, що перетворився у тривале збройне повстання, вибухнув у війську в 1817 році. Поштовхом до повстання були чутки про ліквідацію Бузького війська і перетворення козаків на військових поселенців. Це загрожувало козакам найтяжчими формами військово-кріпосницького гніту. В липні 1817 року заворушення в бузьких станицях, спрямовані проти військових поселень охопили майже все військо. (Детальніше про соціальні конфлікти у війську див. статтю І. Хіоні). Наказом від 8 жовтня 1817 року Бузьке козацьке військо було ліквідоване, а козаки перетворені на військових поселенців. Побузькі станиці увійшли до складу 1-го і 2-го полків Бузької уланської дивізії. В красносільських станицях розташувався 4-й полк Української уланської дивізії [25]. До кінця придушити опір козаків військовим поселенням уряду так і не вдалося. В травні 1818 року, під час проїзду Олександра І через поселення Бузької уланської дивізії, знов спалахнyли хвилювання у станицях Федорівці і Себино. Однак і вони були жорстоко придушені. Дев'ять чоловік було покарано шпіцрутенами, трьох заслано до Сибіру. Бузьке козацтво перестало існувати, лишивши помітний слід у освоєнні нижнього Побужжя і героїчних традиціях визвольної боротьби.