Чрез рассматривание творений видимы, хотя они и безмолвны національний природний парк                 
: map >   
: Біблія >   
: про парк >   
nро парк:

ландшафтний парк >

растительный мир >

урочище Гард >

Велика Корабельна >

урочище Лабиринт >

Романова балка >

каньон р. Мертвовод >

Ю.Буг - ландшафты >

Южный Буг. Осень >

Ю.Буг - зима >

Ю.Буг, мельницы >

Ю.Буг на картинах >

хай живе П.Буг! >

звернення до Уряду >

нет! манипуляциям >

брояки >

удивительные камни >

Ташлыкское вдхр. >

небесная проповедь >

приметы погоды >

прилiтайте, лелеки! >

всего один листок >

миллиарды лет? >

куда девался песок >

нітрати в воді >

за чистоту парка! >

рыбинспекция, ау! >

Чернобыль - анализ >

прозріння >

жертва энергетики >

положение на АЭС >

загрози та виклики >

Пiвденний Буг >

а лучше - вдоль! >

радионуклиды >

обращение в ВС СССР>

инфо-бюллетени ЭА >

что изменилось? >

капитан Сергей Жук>

краевед Шаповалов >

археолог Клюшинцев>

г.Южноукраинск >

с. Семенівка >

самореклама >

redbook:

проліски >

з Червоної Книги >

залишіть квіти Землі >

первоцвіти - ряст >

рябчик руський >

півники понтичні >

смілка липка >

смілка бузька >

гвоздика бузька >

тюльпан бузький >

горицвіт >

флора, фото >

сон-трава >

молодило гірське >

мох та лишайники >

насекомые, Ю. Буг >

сколопендра >

ихтиофауна Ю. Буга >

останні з вусачів >

папороті >

эскулаповый полоз >

боярышник >

скумпия >

полуниці >

амарант >

iсторія:

бузькі козаки >

Бугогардова паланка >

хлібороби >

блаженны плачущие >

узник совести - 6490 >

оккупация, 1941-44 >

Богдановка >

подпольщики >

Богданівка. Трагедія >

'партизанська іскра' >

Братское подполье >

Ковалевка, плацдарм >

визволителі, 1944 >

біля меморіалу >

меморіал - комплекс >

nодорожі:

сельский туризм >

экстрим - туризм >

приполярный Урал >

зимнее восхождение >

спортивный туризм >

скалолазы >

Николай Мещеряков >

Шецквара >

слалом на Ю.Буге >

через 10 минут >

до другого пришестя >

благословение >

гостевой альбом >

ловим руками >

manual fishing >

новые грани m.f. >

ех, дороги... >

nолітика:

смысл жизни >

крымнаш >

"ленин с нами" >

свобода совісті >

незалежність >

кризис демократии >

конфлікт цивілізацій >

спасіння Америки >

національне багатство >

електричний стілець >

нова економіка >

разруха на полях >

куда идти >

про революцию >

останній день >

уроки ноября >

полонез Огинского >

ничейный город >

только "В" >

уроки целины >

Сімейні хроніки. Продовження

    Білодід Микола Васильович

... «прошлое – оно ведь даже не прошлое» …
 Про подальші події, після революції, колективізації і т.д. дід [ Білодід Іван Макарович у своїх спогадах] не писав. У ті роки писати, говорити, перешіптуватися про те було просто небезпечно. Контрреволюційна агітація…

Дід і так пом'янув голодовку. Хоч і побіжно. Не казав, яку саме.
Якби ті зошити попали до рук людей з чистими руками і холодним серцем, то дід би мав клопоту на свою голову. (Справді, серед 70 тис. слів дідового рукопису знайти буржуазний наклеп на світлу революційну дійсність будівників комунізму - легше не буває. Власне, оте переписування зошитів свідчить про внутрішню цензуру, що напевне вихолостила чимало цікавих фактів та оцінок, а шкода - Б.В.)
Замість діда далі про той час трохи перекажу я -

Білодід Микола Васильович



Голова

У 1930-х роках у селі Стрітовка (Ржищівського району Київської області) було «організовано» два колгоспи. Чиясь партійна рука поділила лінійкою село пополам і нарекла: отут буде колгосп імені Димитрова, а оце – «Шлях до комунізму».
Так тому і бути.
Наша частина села відійшла до Димитрова, а ту половину назвали ШДК.

ШДК з керівництвом повезло менше, ніж нашим. Вони тяжкіше пережили тридцяті, їх більше вимерло в 33-му, бідували в війну, і в 47-му… Голів колгоспу міняли одного за іншим, але толку не добавлялося. Безгосподарність колгоспного устрою помножувалася на безталанність управління… Біда…

З 1943 по 1945-й роки мій батько, Василь Іванович Білодід, відпрацював у Німеччині як остарбайтер. (Кував перемогу в тилу. За що німецький уряд в рамках фонду "Примирення" десь в 90-х роках видав йому 300 дойчмарок. - Б.В.) Там же його було призвано військкоматом до лав Червоної Армії, а зимою 1948 року він повертався додому. З Миронiвки до Кагарлика, а там пішки через засніжені поля. Ось уже й поля знайомі. Он скоро буде видно село.
Але що то за кучугури на полі? Засипані снігом. Треба перелазити. Що то за кучі?
Виявляється, у полі залишився буряк. Поле колгоспу ШДК…
Людоньки!!!! Хто не пережив 1933-го, хто не пережив 1946-47-го, той нічого не зрозуміє!!! Та то ж - ЖИТТЯ!!!! Набери у полі, розморожуй та вари! Будеш цілий ти і вся твоя сім`я. Ну то й що, що смак уже в печінки в`ївся? І місяць, і два на одному буряку, а все ж вижити можна. Не вмерти.
Хто не знає, може почитати Івана Багряного Людина біжить над прірвою. Там є про харчування буряком… на українських землях…

Трошки змилостивилася доля над Димитрова. Там головою був Василь Якович Прилепа. Довго головував. У самі кляті роки. І себе зберіг, і сім`ю, і людей у колгоспі. Не підставлявся під Молоха, не перечив парткерівництву, ані радянській владі, мружив очі по-прилепівськи, але завжди шукав можливість зберегти людей і відвести біду. Люди у колгоспі йому вірили по його ділам, тому й не розбігалися, трималися купи.

…Ідуть загальні збори колгоспу. З трибуни:
- Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу…… бу-бу-бу… бу-бу…
То Василь Якович виступає. Доповідає вступну частину. Про турботу партії та виконання постанов.
- Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу…… бу-бу-бу… бу-бу…
А це про рішення Центрального Комітету та необхідність підсилення боротьби. Без того ніяк не можна. У залі присутні пильні очі партконтролю та органів. Завтра у відповідних установах будуть випитувати декого з присутніх: як пройшли збори? Чи не ухилявся голова? Чи не порушував норми? Чи давав принципову оцінку? Чи дав належну відсіч?
Василь Якович те знає. Тому ще раз, детальніше:
- Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу…… бу-бу-бу… бу-бу…
Нічого буде сказати людям з чистими руками і пильним поглядом.
Не ухилився голова. Збори провів як належало. Не порушив. І відсіч дав. І принципову оцінку.
Сидить народ втомлений після роботи. Довго… Але коротко – не можна: приниження ролі партії. У сон хилить. Спати не можна: шкідництво. Позіхати не можна: контрреволюція…
А з трибуни:
- Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу…… бу-бу-бу… бу-бу…
А якщо і витягнуть з кого донос – не так страшно. Попробуй задокументуй оте «бу-бу-бу». Попробуй доведи, може, він не те почув. Слухати треба було уважніше. А ви людей розпитайте, що вони почули…
Нарешті до суті.
Дивним чином, як доходить до того, що Василь Якович хоче, щоб співрозмовник почув, голос відразу чіткішає. А після того знову – бу-бу-бу…
- Товариші… товариші… я вам обіцяю… буде… буде на трудодень… п’ять кілограмів ячменю та два картоплі… я вам зроблю… бу-бу-бу…

Народ знав: якщо сказав голова – буде робити. І теж старався. Хоч і тяжко було, але люди через те трималися.

Осінь.
Колгосп виконав План хлібоздачі зерна державі. Поздавав все, що належить здати зверх того: у насіннєвий фонд. У фуражний фонд. У страховий фонд. У перехідний фонд. У натуральний фонд. У…
Приходить час видавати товаришам колгоспникам на трудодні. Згідно закону, зобов’язаний видати натуроплату. Але…
У державі закон – позаду, а партія попереду. Тому видати своєю силою не може – самоуправство. Потрібен дозвіл секретаря райкому.

- Ти що! Яка видача натуроплати? У мене район план не виконує, а ти хліб роздавати? – кричить секретар.
Мружить прилепівські очі Василь Якович. Заперечувати – не можна. А собі міркує. «То чи я ж винуватий, що в інших колгоспах відбувається? Як большевики в країні такі порядки заправили, то що люди зроблять? Вони, може, ніколи той план не виконають, і не тому що ледачі." На думку спадає:
  
                     А в колгоспі добре жить,
                     Один робить – сім лежить…
Але ж люди голодні. А попереду зима. Треба якось здолати секретаря… Один підхід, другий, третій… Не відступає секретар. У нього – своя халепа. Не виконає район план – злетить з району. Добре, якщо тільки партійна відповідальність. А якщо – «…за зрив державного плану виконання хлібозаготівель…» І партквиток не врятує, коли дізнаються, що дозволив видавати натуроплату колгоспникам до виконання плану.
Тому – ні.

Думає Василь Якович. Добре думає. Чого може боятися секретар?
Надумав.
Бере машину, їде сім кілометрів до Стайок на пристань. Машину відправляє назад – вона єдина на весь колгосп. Як зачинали колективізацію, було: «Держава дасть нам техніку!!! Індустріалізація! Передовий устрій господарства!»
А зараз одна машина на колгосп, запчастин нестача, на ладан дихає. А без неї як без рук.
Тепер пароплавом до Києва. З Подолу – нагору. Через Кінну площу (вибачте, уже площа 3-го Інтернаціоналу) – до Хрещатика. Мимо головпоштамту. Ось і прийшов.

Центральний комітет Комуністичної партії України.
Вхід по перепустках та партбілетах. Міліціонер у синьому.
- Вам куда, товарищ?
- У відділ сільського господарства…
- А к кому?
- Бу-бу-бу… Я член партії…Я голова когоспу… Я - син героя громадянської війни… бу-бу-бу…
- А по какому вопро… Ладно, проходите. Четвертый этаж…
Василь Якович знаходить відділ і починає ходити з кабінету в кабінет. Ходить довго.
Він ходить у ті самі двері, підходить з тим самим питанням до сусіднього столу…
- Я – голова колгоспу…
- Да-да, товарищ…
- Мені треба виплатити людям натуроплату…
- А вы рассчитались с семенным фондом? А со страховым? А с фуражным? С переходным?
- А … с ...
- Розрахувався. Ось довідки, розписки, ось відмітка сільради…
- А ваш колхоз подписался на индустриальный заем? А ежегодный государственный заем? А культсбор? А все охвачены..?
- А может, у вас штрафы или налоги не уплачены?
- Та ні.. Ось довідка фінвідділу… Про сплату…
- А сільгоспподаток? А самообкладання?
- І самообкладання…
- Так что же вы хотите, товарищ?
- Я маю виплатити людям трудодні.
- Да, вы должны выплатить.

«Клює - відчуває Василь Якович. – Тепер дурником, дурником…»
- Так що, я маю право виплатити?
- Не только право. Обязаны выплатить. В нашей стране каждому гарантирована справедливая оплата за труд…
- Та ото ж я…
- Конечно, товарищ, вы имеете право выплатить, - розжовує партфункціонер затурканому голові колгоспу. – Согласно постановлению…

Приємно сидіти у теплому кабінеті на Хрещатику і розказувати селянам, як добре та правильно працювати у новій країні. Василь Якович терпляче чекає. Нарешті настає час підсікати того карася.
- Ага, - простодушно каже. – Я розумію. Але можу щось забути… Чи не можна оте, що ви мені розказали, записати на папері? Щоби я чогось не напутав?
- Ну что вы, товарищ! У нас здесь Центральный комитет партии. Мы справок не выдаем. Вы сами обязаны знать постановления и ими руководствоваться в повседневной деятельности…

Дармоїдів у кабінетах – як насіння у гарбузі. На словах повчати – кожен мастак. Але по законах апаратного життя – кожен папірець, навіть невеличкий, може нести небезпеку тому, хто його підписав. Тому написати очевидне на папері просто нікому.
«Зірвався, - розуміє Василь Якович. – Попробуємо ще раз…»
Він виходить у коридор, тре потилицю і накидає оком, які двері вибрати для наступного заходу.
День хилиться до вечора. Приймальні години закінчуються. Час покидати приміщення.
Він штовхає важкі дерев`яні двері і виходить на гомінкий Хрещатик. Тепер, коли нікого нема, він розгладжує на обличчі затуркано-простодушну личину і нарешті вдоволено посміхається. Підбиває підсумок свого трудового дня.
Дурника у кабінетах не знайшлося, ніякої записки ніхто не дав, але він на те не дуже й надіявся. Хоча чесно відпрацював усі можливості. Зате у чіпкій пам'яті відклалися імена та прізвища начальників відділів та секторів, керівництва агровідділу, а головне – у кишені лежить шматочок дорогоцінного паперу. Тепер – до Дніпра, на вечірній пароплав.
За годину – Стайки, пристань. Тепер нагору. До села сім кілометрів.
Смеркло. До хати підходив вже поночі.

Через день Василь Якович знову у секретаря райкому.
Спочатку про поточні клопоти. Потім – акуратно починає заганяти секретаря на слизьке.
- Я ото… був у Центральному комітеті партії… як член партії… я був на прийомі у… бу-бу-бу.. я розмовляв з… і він мені казав, що… а товариш Сєлівєрстов теж казав, що…
Нібито нічого крамольного і не каже Василь Якович. Не вимагає, не наполягає. Не перечить. Але…
Прізвище Сєліверстова з відділу сільського господарства ЦК КПУ секретар райкому чув. Точно колись чув. Але точно не пам’ятає, хто і до чого.

- А у секторі механізації Родіон Іванович теж казав що… І про натуроплату теж…
«Родіон Іванович, Родіон Іванович… теж щось знайоме…» - ворушить звивинами секретар. Від того на лобі з`являються зморшки, які не проходять мимо уваги Василя Яковича. І він продовжує водити вола на налигачі.
- Степана Тарасовича не було на місці, то я був у його помічника… бу-бу-бу…
«Хто його зна, того Прилепу… Що він там наговорив, у тому ЦК? Половини слів не розбереш, щось сурмонить собі під ніс… Нібито на мене не скаржився, а то б мені про то не говорив. Але біс його зна… Навіщо його взагалі туди понесло? »
Василь Якович несподівано замовкає. Це він так перевіряє секретаря.
Секретер мовчить і неприродно довго дивиться у вікно. Пауза затягується.
«Пора» - вирішує Василь Якович і підносить вогневицю до давно зарядженої гармати головного калібру.
- Ось тут у мене є…
І достає з кишені невеличкий сірий папірець. Старанно та довго розгортає заскорузлими пальцями.
Секретар не відриває очей. Ковтає слину. Нарешті бере її руками.
«Перепустка - читає секретар, – тов. Прилепа В.Я. відвідав Центральний комітет Комуністичної партії України… такого-то числа… з… по… надруковано в типографії…»
А внизу – Боже! – печатка. Дрібними літерами. Центральний комітет Комуністичної партії України. Для перепусток.
Будь який папір з такою печаткою діє на такого партійця середнього пошибу як лампочка на павлівську собаку. Тільки у собаки через фістулу виділяється слина, а у партійця слабшають коліна і зразу хочеться на чомусь присісти.
Перед очима пливуть чорнильні літери…
«З ким він там ще міг говорити? І про що? – розмірковує секретар.

- Ну то я видаю натуроплату, – поступово долинає до свідомості ствердний голос голови,- бо вже і так давно мали видати…

Секретар повертається до голови, хоче щось сказати, але слова чомусь не йдуть. Він тільки робить рукою якийсь невиразний жест услід голові.

На ганку Василь Якович одягає на голову кашкета, примружує очі і піднімає погляд до похмурого осіннього неба. Від Дніпра вітер гонить важкі холодні хмари.
«Виплатимо, - думає він,- тепер виплатимо…»

Партія веде
      (лозунг)

А пан, чи то пак, товариш Косіор на той час у одній доповіді сказав, що у 1931 році більше половини колгоспів в Україні не отримали на трудодні нічого. Тобто зовсім нічого… Читаємо про це…
«У липні 1932 р. в Харкові почала роботу III конференція КП(б)У. З доповіддю "Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну кампанію і про завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів" виступив С. Косіор. Скликання конференції напередодні жнив, обмеження порядку денного одним питанням, участь у її роботі членів Політбюро ЦК ВКП(б), найближчих соратників Сталіна — Л. Кагановича і В. Молотова — все це свідчило про надзвичайну ситуацію».

Справді, ситуація в сільському господарстві була катастрофічною. Посівна кампанія затяглася до кінця червня, і все-таки недосів становив понад 2 млн га. Відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадники бур'янів. Просапні культури були необроблені, частина посівів загинула. На решті площ урожай був невеликий. Як повідомив у доповіді С. Косіор, в окремих районах в 1931 р. на полях до половини урожаю залишилося незібраним, незавезеним або втраченим під час обмолочування. Нова збиральна кампанія викликала ще більшу тривогу. Зростала апатія селян, багато з них голодувало.

Ще до колективізації, у двадцятих роках, розказував мій дід Іван, вони з братом Макаром та ще двома селянами створили у селі машинове товариство ( про нього згадує Іван Макарович у рукопису) – а також була СОЗ, спільна обробка землі. У товариство було передано той реманент, що привіз дід Федос зі степу: косилка, сіялка, лобогрійка, був двигун з великим маховиком, що працював на сирій нафті. Пізніше СОЗ та товариство об’єдналося у колгосп.

Але то не зарахувалося діду – у 1932-му сім`ю розкуркулили і виселили з хати.
І справа була не в тих чотирьох десятинах та коняці, що мав дід - все те давно було у колгоспі. Як те сталося?

22 січня 1930 р. секретар ЦК КПУ С. Косіор надіслав у всі округи України телеграми - директиви з категоричною вимогою до виконання (документ подається повністю)

«Блискавка. Харків. 2026, 300, 24/1, 11, 56. Вінниця, окрпарткому. Повідомляється постанова ЦК від 23 січня 1930 р., по-перше, негайно розпочати заходи проти куркулів з таким розрахунком, щоб до 15 березня їх в основному завершити; по-друге, заходи провести передусім у прикордонних округах і районах суцільної колективізації; по-третє, підготовку в селах розпочати з 1 лютого, протягом 2-3 тижнів підготувати бідняцько-середняцьку масу, а потім приступити до проведення заходів; по-четверте, розкуркуленню повинно бути піддано біля 150 тисяч господарств по всій Україні, з них біля 60 тисяч підлягають виселенню за межі України, інші, після конфіскації майна, розселені у районах свого проживання; по-п’яте, проведення заходів у районах суцільної колективізації повинно відбуватись у такий спосіб: а) представники районних трійок (виділено мною – Б.М.В.) за участю сільських працівників, складають особові списки куркулів, яких необхідно розкуркулити, а також - до виселення; б) у селах питання про заходи проти куркульства і персональні питання виносять спочатку на обговорення організованої і неорганізованої бідноти, потім проводиться робота серед середняків, поетапно й тільки після підготовки питання виноситься на загальні збори колгоспу; в) рішення колгоспів затверджуються сільськими радами і райвиконкомами, у тих місцевостях, де сільські ради не сприяють проведенню заходів проти куркульства, такі сільські ради переобираються; г) у селах, де ще немає колгоспів, робота проводиться у такий же спосіб для того, щоб у процесі цієї роботи створити колгосп; по-шосте, в округи і райони суцільної колективізації негайно відправляються витримані, надійні люди, спроможні забезпечити через бідняцько-середняцькі маси розкуркулення; по-сьоме, Нарком’юст дає вказівки, на основі яких законів можна проводити такий захід, до видання спеціального закону з цього питання; по-восьме, з ЦК в округи надсилаються примірні контрольні цифри про куркулів взагалі і яких потрібно вислати, за основу цих цифр беруться дані Наркомфіну і Наркомторгу; по-дев’яте, розпочати негайно в центральній і місцевій пресі політичну підготовчу кампанію проти куркуля за проведення розкуркулення; по-десяте, по відношенню до районів нацмен (німців, болгар та ін.), розробити особі директиви.

Секретар ЦК КП(б)У Косіор. НР 042286/9.9

Отож, як написав Косіор, «представники районних трійок…»

Дід Іван був на тій час завгоспом у колгоспі, як писемна та добросовісна людина. Його намагалися включити до складу тієї трійки. Другою у трійці була якась Софія, єврейка, приїжджа, квартирувала у баби. Іван мав бути третім. Дід відмовився раз, другий, третій… Відмовчувався… Нарешті сказав прямо:

- Я не буду того робити. Як я зможу людям у вічі дивитися? Я їх всіх знаю, і вони мене знають. Разом жили…
- Дивись, Іване… Ворогів радянської влади покриваєш… Як не згодишся, наступного разу до тебе прийдемо…
Дід знав, що прийдуть, не забаряться. Але як людина порядна і віруюча, вибору не мав.
«Кровь Его на вас и на детях ваших…»

Першим заходом розкуркулили Чхала, діда Никона, Омелька…
У квітні 31-го діда з сім’єю виселили з хати, а на хату повісили замок.
Сім`я перейшла до баби Насті, матері баби Дуні.
Дід почав, як і чимало інших, переховуватися по селах.

Другий раз куркулями були визначені Ладенчук, Дмитро Кабан… До нашої сім`ї, у бабину хату прийшли на Різдво, у січні 32-го. Виставили на сніг. П`ятеро дітей, троє дорослих.
Дорослі: сама баба Дуня, її мати баба Настя, та баба Мотя.
Діда не було – переховувався.
Діти: Гриша, Василь, Коля, Андрій, Петя.
З дітей пережив ті роки один тільки Василь, мій батько.

Тоді йому ще не виповнилось сім. Гриші – одинадцять. Петрику менше року. Збоку біля дверей – кучугура снігу, відгорнута від дверей. На ній рядно. На рядні – ми, розказує батько. Петрик на руках у баби. Вечоріє. Мама (баба Дуня) побігла по селу шукати притулку. Стукала у двері. Люди боялись відчиняти. Бо за надання притулку їх легко могли виселити та «розкуркулити». А за будь-який спротив – забрати у «допр». У кращому випадку. У гіршому – просто забирали безслідно. «Допр» - то частіше київська Лук'янівка. Там переповнені камери, майже не годують, щоночі когось забирають з камер безповоротно. Але потім декого, хто вже доходить, іноді відпускали, щоб не клопотатися з померлим.

Так «відпустили» Миколу Кореня. Геть знесилений, він таки доплентався по Києву до річкового вокзалу. Сів на пароплав. Доплив до Стайок. Зійшов на пристанi. Але здолати підйом на гору не зміг.
Лежав при дорозі. Мимо йшли люди з села. Попросив:
- Передайте нашим… Нехай прийдуть за мною…
Поки хтось із рідних, хто мав сили, прийшов, Микола вже вмер.
Ні сили, ні можливості перевезти його не було. Люди в селі самі були ненабагато дужчі, ніж той Микола.
Його прикопали прямо там, при дорозі.
Десь там і зараз лежать його кістки.
………………………

Отож, свято Різдва.
Каже батько: "Я і зараз, коли бачу сніг, відчуваю той стан. Коли ми всі стояли на тому рядні. Мені завжди незатишно від вигляду снігу під ногами. Глибоко вкарбувалося".
Нарешті, хтось зважився відчинити та згодився надати притулок. Ризикуючи власною сім`єю. Якось розмістилися. Потроху перебули до весни.
Дід пішов до правління. Каже:
- Якщо вже виселили, хату відібрали, тоді дайте хоч довідку, щоб виїхати…
Без довідки не можна: залізничні станції очеплені заслонами.
Зазвичай документи для виїзду не давали. Але діду дали. Розкуркулений по 2-й категорії…
У квітні 1932-го вони усі разом перебралися у Ставропілля.

Ставропілля

У далекому селі, (село Кузулак, Казгулак) де жили переважно татари, дід знайшов роботу. Пастухом. Біля корів. На ту роботу ніхто не хотів іти. А йому не доводилось вибирати.
Побігав по кам'янистому степу за коровами. Поки літо, можна босому. А як осінь – вже холодно. Чоботи не витримали. Він умів лаштувати їх сам. Але потрібна колодка. За колодкою – на базар. На базарі продавець придивився до діда та й каже:
- А ви, напевно, віруючий…
- Так,- каже дід,- а ви?
- І я теж…
Добре, розговорилися, хто, звідки… Свої… Допомогти…

Каже батько: пам’ятаю ту холодну землянку, де ми тулилися. Пізня осінь. Холодно. Брати прислали за нами сані. Накидали кураю. Постелили рядно. Нас усіх накрили одним кожухом. І повезли…

Община у них була чимала – чоловік тридцять. Збереглося фото.

Зібрання віруючих 1933 р., с.Казгулак, Ставропілля

< Община віруючих у Казгулаці, на Ставропіллі. У самому центрі, у світлому одязі мій дід Іван. Іван Федосович Білодід. Справа від нього – Лука, певно, пресвітер тої общини. Зліва від діда Івана – син Луки Борис. Справа від Луки – теж його син. Зліва внизу - Білодід Григорій, син Білодіда Івана Федосовича, пропав безвісти у голодовку >


На фото знищувалися надписи, як на багатьох старих фотографіях. Залишилася дата: 17 квітня 1933 року. Це фото зроблене перед поверненням сім`ї додому.

Тепер далі. Потрібно виправити Івану якийсь документ.
У когось знайшовся родич у міліції. Домовились. Підійдеш до нього у понеділок зранку.
Дід підійшов. У понеділок зранку від представника радянської влади густо несло свіжою горілкою. Дід показав свою довідку.
- Щоб через 24 години тебе тут не було! – гикнув міліціонер, прочитавши. Але арештовувати не став.
Цей момент став поворотним у долі сім`ї.

Можна було затаїтися. Зникнути з очей. Все таки це було Ставропілля, там було можна вижити. Якби, звісно, знати… Тим більше, маючи єдиновірців. Той міліціонер навряд чи став би розшукувати. А там якось би Бог дав… Там не було такого тяжкого голоду…
- Повертаємося.- сказала баба. – Там віддають назад забрані хати. Он вже одному з наших нібито повернули. Може, і нам віддадуть…Там є Уляна. Вона заміжем за головою колгоспу. Щось допоможе. Там наше село…
Це рішення призвело до трагедії.

Ніхто не міг знати наперед страшної ціни того рішення. Тоді ще ніхто не знав, що вони повернуться додому якраз у смертельну весну 33-го. І віддадуть у пащу Великого Голоду чотирьох дітей із п`яти.
Ніхто не міг передбачити.
Так склалося.
На все воля Божа.
Нічиєї вини тут нема.
Крім більшовицької.

Брати по вірі спорядили їх у дорогу. Дали, що мали. І мішечок кукурудзяної крупи.
Від Ставрополя – до Києва.
Останню жменю крупи запарили вже на пароплаві. Між Києвом і Стайками.
З пристані – нагору. Додому сім кілометрів.
Ось і добралися.
Батько, мати, Гриша, Василь, Коля, Андрій, Петя. Йшла весна 1933-го.

До революції у селі було 964 двори. Родини тоді були великі. Якщо взяти в середньому навіть 4-5 чоловік на сім`ю, то вже виходить декілька тисяч. Але на початку літа 33-го рахунок йшов на сотні. Не більше. Це ті, хто пережив.

Село стоїть на п’яти ярах, які зливаються докупи, у річку Руду. Каже батько, неначе рука, п’ять пальців вчепилося в землю… Але більшовицька партія видрала ту руку із землі, з коренями, з кров`ю. Разом із забраним хлібом.

Весною біда накрила село своїм чорним крилом. Ті, хто пережив зиму, доходили весною.
Чим мала допомогти сестра Уляна? Чим могла.
Вона була невісткою у тій сім`ї. А якби і не невісткою… Допомагати ворогам радянської влади не можна. Крапка.
То дійсно смертельна небезпека. І загроза своїм дітям. Свекруха суворо пильнувала, щоб Уляна нічого не виносила ні Дуні, ні кому іншому. Всіх не зігрієш. Ще хтось побачить. Лише накличеш на себе халепу.
Тому Уляна крадькома ховала за пояс дві - три картоплини, і непомітно тицяла їх сестрі в руку. Робила, що могла…
Але трьома картоплинами не прогодуєш п’ятьох дітей.
Діти доходили.
Мати влаштувалася на роботу в Допр. За повний світловий день роботи давали кухоль теплої рідкої борошняної затірки. Ту затірку вона несла поночі сім кілометрів у Стрітовку. І ділила на всіх. А вдосвіта знову була на роботі.
За чим жила сама? Тільки духом…
Діти доходили…
Петрику було менше двох років. Тільки починав говорити. Він був слабкий, його тримали на руках. Простягав тонесеньку ручку і невиразно казав «Хочеться…»
Гриша знайшов роботу. Десь на полях, біля села Ливонівці, підліткам давали якусь роботу. Щось підбирати на полі. Якісь коріньці. За те їх годували. Йому було тринадцять. Він пішов. Працював. Годували потроху. Через два тижні повернувся на вихідний. Сказав: "А я краще живу за вас". Побув дома. Тоді каже:
- Я, мабуть, ще піду…
Що мала відповісти мати? Що вона відповіла? Якщо там годують, а тут помирають…
Хіба вона могла знати? І вона відповіла:
- Ну, то що ж, іди…
Потім вона жалкувала, що сказала грубо. А Гриша пішов.
Назавжди.
Він більше не повернувся. Ніколи.

Батько ходив, шукав, розпитував. Питав міліціонера. Нібито хтось бачив… Була якась машина… Забирала тих підлітків… Хто? Куди? Навіщо?..
По сей день…

Зібрання віруючих 1933 р., с.Казгулак, Ставропілля

Від Гриші залишилося фото. На ній четверо: Гриша, Коля, Василь i Галя – дочка батькового товариша Матвія Науменко.

«І погляд його із віддалі часу суворий і спитуючий. Що з ними потім стало всіма? Загинули у таборах? У слідчих тюрмах НКВД? Чи просто надірвалися на колгоспних роботах?»
Це Оксана Забужко…

У семидесятих роках, коли я вже починав дещо розуміти, я запитав діда про Гришу.
- І ви його довго чекали?
Дід хмикнув. І незворушно сказав:
- Я його і зараз чекаю…

На початку літа у дитсадку почали видавати якусь юшку. Василь, який залишився старшим, ходив туди і приносив у казанку. Але було пізно. Малі вже не подужали за ту юшку зачепитися. Вони згасали.
Мати теж злягла. Малярія… Потім ще щось… Тіло гноїлося…

Малих склали разом, загорнули у одну ряднину. Прийшла Уляна. Викопала у садочку яму. Там вони лежать і зараз.
Разом.

На тому місці зараз стоїть хата.

Василь залишився живим. Інакше я б не писав зараз ці рядки.
Кілька років тому батько показував мені хату, де він лежав на печі. Поруч з Федором Коренем. У нього випадала кишка. Він заштовхував її назад, на місце. А вона знову випадала…
Але вони обидва вижили.
Тепер вони посміхаються, коли згадують те… «А пам’ятаєш, як ти лежав…?»

На осінь їх залишилось троє: мати, батько, Василь.

З того часу пройшло 80 років. І батько мені каже:
- Я і зараз пам’ятаю смак тієї зеленої кавунової шкірки. У Ставропіллі.. Її отак навскоси переїхала підвода. Але нічого смачнішого у своєму житті я не їв. А смак відчуваю і зараз…

Ця розмова відбувалася у 2013-му році.

Цибуля

- Будь ласка… Дайте чогось поїсти… Якщо є…
Дві пари голодних очей. Хлопчик та дівчинка. Маленькі. Зайшли з вулиці. Стоять під хатою. Через плече – невеличка полотняна торба. Просять…
Вона дивиться на них. Її душа давно зацепеніла. Її рана покрилася струпом.
Вона вже майже не відчуває болю.
Але ці очі пробиваються крізь захисну оболонку. Вона добре знає той невідривний, проникаючий погляд голодної дитини. Так дивились на неї і її троє…
- Будь ласка…
По виду, батьків не стало, а вони пішли з хати, щоб не помирати у мертвій пустці. Видно, ходять давно. Може, хто подасть. Тепер немало таких.
Як же вони схожі…
- Діточки… Якби ж було що вам дати…
Вона не сказала те вголос. Слова потонули у глибині. Але діти зрозуміли.
Старший взяв дівчинку за руку і повернувся.
- Ходімо…
- Зачекайте,- стрепенулась вона. – Зараз…
Біля хати грядка з цибулею. Держава потурбувалась і дозволили сплачувати податки натурою. Та цибуля для сплати податку.
- Ось, тримайте. Що є…
Дві невеликі ранні цибулини. Хоч щось…
- Дякуємо…
Вони пішли удвох по вулиці, намагаючись їсти ту цибулю. Гірка цибуля не лізла ні до рота, ні до шлунку. Але голод штовхав.
З`їсти без нічого цибулину – то тяжка задача навіть для дорослого. А вони – діти.
Вона дивилася їм услід. Вони відійшли вже далеко, але цибуля, здається, так і не піддалася.
«Якби ж вони трошки більшенькі,- спохопилася вона. – Могли б запекти… На вогні. Але ж без дорослого все одно не зможуть…
Сироти… Чи ж виживуть?..»

Закон - тайга...

Деда Ивана, как благонадежного «мужика», поставили как-то присматривать за брошенным, пустым лагерем. Вокруг тайга, на десятки километров ни одной живой души, пустые бараки, лес, медведь, росомаха… И беглые… Раз в две недели на мотоцикле приезжал участковый, завозил продукты.
- Белодед! – полушутя по-ментовски, подкалывал он деда,- ну когда ты уже убежишь? Сколько я могу каждый раз ради тебя крюк на двадцать километров делать? Спишу в беглые, да и делу конец…
- Куда же я от вас убегу? - отвечал дед, который тогда еще и дедом не был, немного более сорока,- вы же повсюду, куда я денусь?
Участковый отворачивался, щурился, но и вправду тяготился обязанностью делать каждый раз лихой крюк по тайге. Не только утомительно, но и опасно. Беглые зеки вполне могли напасть на одиночный мотоцикл с участковым, и его ментовская доля была бы незавидной. А таскать с собой охрану – не по чину, ради одного з/к Белодеда, стерегущего пустые бараки на отшибе. Да и к участковым система тоже относилась как к расходному материалу, рабочим лошадкам. Это же не майор НКВД.

Но и дед понимал свою силу: не бросит участковый лагерь без присмотра, за это ответственность. Да и сам не пристрелит просто так при попытке к бегству: все равно вези сюда другого з/к, да еще следствие… Не было ли нападения, да кто убил.. Понимал дед, что не волен участковый, только дразнить все равно не надо…
- Ну ладно, - продолжал уже по инерции безнадежные попытки участковый, садясь на мотоцикл,- чтобы к следующему разу уже тебя тут не было…
Треск мотоцикла разносился по тайге до десятка километров, постепенно затихая. А дед снова оставался один, выиграв еще одно сражение за выживание.
Он боялся только, чтобы беглецы случайно не набрели на бараки. Те могли забрать горбушку хлеба и прирезать, просто чтобы не оставлять свидетеля.

Так прошло ещё несколько месяцев его жизни в Магаданском краю.

Украинский борщ

В 2011 году мы прогуливались с Эдиком по набережной Торонто. К нам подошла невысокая круглолицая женщина и заговорила.
- А я так думаю, что вы - рускоязычные, - сказала она.
- Да,- подтвердили мы,- с Украины.
- А-а-а, - протянула она,- с Украины, значит… Реве та стогне Дніпр широкий… Сердитий вітер завива…
«Сейчас запас слов закончится» - подумал я. У нас и дома-то не каждый знает продолжение.

Но она тем временем продолжала:
- Додолу верби гне високі, горами хвилі підійма…
Я начал удивленно поднимать бровь. А она, покончив с Шевченко, перешла на тексты народных песен.
- А откуда вы знаете слова?- задали мы закономерный вопрос.
- От хохлов. Их у нас в Магадане знаете сколько было? Я песни украинские очень люблю. И борщ люблю тоже… И кашу кабаковую… А вообще я по национальности чукча…

И действительно, выглядела она плосколицей, с характерным разрезом глаз. Александра Григорьева, основательница общественной организации «Юрта мира».

- Ну, с борщом в Магадане, наверное, не очень-то.- предположил я, - буряк не растет. Вечная мерзлота. Картошка только сушеная с материка… Откуда в Магадане хохлы, понятно. Усатый постарался. А чтобы в вечной мерзлоте буряк и кабаки… Не очень верится…
- Ха!- сказала она,- они грунт из вечной мерзлоты поднимали, и на крышах сараев огороды делали. Вот там оно все и расло, для борща…

Вот так и выживали украинские мужики-бытовики (не политические, конечно) в золотоносных краях. Дед умел руками делать все: плотничал, шил обувь, готовил…
Прораб забрал его к себе ухаживать за двумя детьми. Денщик, кучер, домоработник, на все руки. Так удалось избежать общих работ. Борщ, наверное, тоже варил. А насчет кабаковой каши – не знаю.
Контра…

Потім була війна

Після того, як забрали батька, вони лишилися удвох. Василь і мати. Без житла. Хати нема. Десь у 39-му мати виписала у колгоспі позику і купила на хуторі землянку: яма, двері, малесеньке віконце, зверху деревяні колоди, засипані землею. Хороми.
Але тут – указ про розселення хутірських господарств.
Ліквідувати. Силами самого хуторянина…
Баба не могла розваляти ту землянку сама. Довелося наймати чоловіка. Землянки не стало, а позика від неї залишилася…

- Бабо, - питаю я, – a як війна була, як же ви вижили? Німці ж у селі лютували…
- Та,- каже,- так і жили, як при колгоспі. Працювали, як завжди. Тільки що на збори стали менше зганяти. Галасу і агітації менше. Призначили десятників, то ми і працювали. І з хати вже було нікому виганяти. Жили у баби…

Зима була люта. Василь ходив через яр, пиляв черешні у саду на дрова. Поночі. А до ранку треба було затягнути їх на гору по глибокому снігу і сховати в хаті. Дуже важко давався той підйом. Потім почали забирати молодь із села до Німеччини. Спочатку агітували, потім почали ловити.
Ховалися.
А поліцаї ловили.
У ніч на 5 березня 1943 року Василь, загорнувшись у кожуха, ночував у сусіда на горищі. Ледве дочекався ранку – холод був лютий. Промерз до кісток. Тільки трохи засіріло, зліз, і через дорогу – у хату, руки до печі… а двері – рип! – поліцаї... (Карпуся, сусід, видно побачив. Він був німецький прихвостень,- казав батько - Б.В.) Піймався, голубе!
Забрали, і – на станцію Кагарлик, під замок, готувати до відправки.

У 2011 році ми з батьком поїхали туди провідати село, Прилепів, побалакати, хто залишився… З Кагарлика ми повернули на Ржищів. І коли переїжджали місточок у Кузьминцях, батько каже:
- Ой, слухай, та це ж та балка, що по ній мене у 43-му гнали етапом на Кагарлик… Впізнав! Це вона… Отут ми переходили…
- Слухай! - кажу я йому, – це ж ти тим поліцаям, що тебе тоді впіймали, маєш завдячувати життям. І я разом з тобою…

Лише один хлопець у селі зміг переховатися від відправки в Німеччину. Іван Кабарон. Всім селом його переховували. Як прийшла Червона Армія, то його забрали «у передову лінію». З гранатами - на колючий дріт та німецькі кулемети. Їх не оформляли мобілізованими. Так, польовими військкоматами забирали уцілілих по селах, ставили у ряд і гнали попереду. До обліку та статистики втрат вони не входили. Був на окупованій території – «спокутуй кров`ю», зрадник нещасний.
І той чоловік, що єдиний дочекався «наших», поліг за десять кілометрів від рідного села, на Кагарлицьких пагорбах…

Батько думає над моїми словами.
- Ось порахуй, - кажу я йому. - За три тижні до того, 18 лютого 43-го року, тобі виповнилося 18 років. Ти став повнолітнім і підлягав повній відповідальності перед радянською владою.
І якби тебе поліцаї не схопили б 5 березня, і не відправили б світ за очі, то восени тебе б забрали наші «у передову». То був би гарантований кінець.
- Та виходить, що так, - каже батько.
- Ну, то ми маємо не гніватися на тих поліцаїв, а ще й могорич їм занести…
- Та мабуть так…

Ножик

Кагарлик - Штаккеліц
Стоїть очеплений ешелон. Готовий до відправки. Хлопці та дівчата з торбинками.
Матерям можна пройти, щоб попрощатися. Дозволяється.
Вона не плакала. Все було виплакано і перегорьовано раніше. Не змогла ні обняти, ні поцілувати. Пригорнула на мить, ткнулася обличчям… відійшла.
Він пам’ятає те прощання.

Про що вона думала, коли поверталась додому?
Була колись своя сім`я, земля, чоловік, діти… Хата…
У 33-му не стало чотирьох дітей.
У 37-му забрали чоловіка.
У 43-му забрали останню дитину…
Куди вона повертається зараз?

Ешелон набрав швидкість, мчить без зупинок. На площадці – конвоїр. А у Василя у торбинці – саморобний ножик. Дошку біля дверей можна підрізати. Хлопці допомагають. Нарешті руку просунуто. Засув відкрито. Двері відкотилися, війнуло крижаним вітром.
Мерехтить земля. Несеться мимо засніжений насип. Страшно. Можна стрибнути. На такій швидкості ешелон не зупинятимуть. Відчайдухи топчуться біля дверей, приміряються. Страшно…
Декілька чоловік стрибнуло у невідомість. Один з них добрався додому із переламаною ногою.
Василь не стрибнув. Поки побіг за своєю торбинкою (а вагон переповнений), потяг зупинився, двері закрили. Він доїхав до місця призначення. Дессау-Рослау.
Село Штаккеліц. Хазяїн – бургомістр. Звичайна сільська робота.

У 1945-му Червона Армія звільнила остарбайтерів. Там же і призвали до лав.
Служив у Будапешті. Рядовий. Помічник чергового по станції Будапешт. Потім – Москва, потім Брянщина. Охороняв якісь секретні вагони з газом. У 1948-му - додому.

З цього часу доля почала м’якшати до сімї. Життя заходило на новий, не такий жорстокий круг. У 48-му із магаданського курорту повернувся дід.
Демобілізований батько здав екзамени до Ржищівського будівельного технікуму.
Розкидана буревієм від Чукотки до Магдебургу сім`я збиралася докупи.

Три роки тому, у 2011-му, ми з сином ходили по стрітовському кладовищу. Воно старезне, більш піввіку як не хоронять, густо заросло вишняком, могилки повирівнювались, трава – багатолітня дернина.
Збоку стоїть декілька старих хрестів. Деякі – з табличками.
Корінь Яків Трохимович… Корінь Марія Охрімівна… Корінь Марія Демидівна, померла в 1933 р… Корінь Гаврило Іванович… Корінь Зінаїда Федорівна…
- Дивись, Діма, - кажу я. – Тут лежать Корені. Це наші корені…
Потім я подумав і додав:
- Мабуть, то походить від слова «нескорені»…

Епілог

Це про нас. Що я відчуваю, розглядаючи старі фото…

«Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнакшi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжуваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере-митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з-пiд нахмарених брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiрцi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, — це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював — i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, — якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, — помалу-малу стесує з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсної — Божої-таки? — горорiзь-би: все лишнє пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчуються — очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу — страшний i спитуючий, — що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах обстрапаним пiр’ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, — ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї, — ну от i довишивалися. В рабствi народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого лона, — виживання, скоро пiдмiняє собою життя, обертається виродженням…»

Оксана Забужко. «Польові дослідження з українського сенсу»


Для чого це все? Навіщо шукати ті древні історії, особливо ті, в яких є немало скорботи? Цим це поможе нам зараз? Ми ж знаходимося далеко від того, гей, 21-й вік іде…

Людина має знати, звідки вона вийшла і куди іде у цьому житті. А особливо тоді, коли поламані минулим душі та долі тягнуть свій руйнівний слід через десятиліття та через покоління, повторюючись у інших іпостасях, намагаючись і нас, сьогоднішніх, включити до списку своїх жертв. Деякі з наших невдач, поразок, розривів у стосунках, провалів заклались, «пред-определились» давно-давно, а ми їх тільки підсвідомо носимо та реалізуємо. І тому проти своєї волі, несвідомо працюємо агентами руйнування у власному житті та житті наших близьких. Хоч і в меншому вигляді, не буквально знищити когось на смерть, а так, м’якше: просто не дати статися чомусь хорошому, доброму, теплому. Людському.

Ми мусимо припинити рух тих заклять. Це в нашій силі. Для того треба їх розпізнати в собі.
Як сказав класик, «прошлое – оно ведь даже не прошлое»…

Білодід Микола Васильович

Написано року 2014-го від Різдва Христового


Розмiщено 25 лютого 2016 р

Ссылки по теме:
'Історія нашего поколения' :: Дело N6490 :: Блаженны плачущие :: Правильный выбор



http://www.Bible-For-You.org/desk/memori/bmw.php