Можна сказати без перебільшення, що справжні релігійні погляди Льва Толстого читачам його численних творів були і залишаються невідомими. І хоча літературознавці і дослідники його творчості, а також богослови і мислителі писали про них, круг цих людей досить вузький.

1991 р. в Росії вийшла одним томом книга 'Сповідь' і 'В чому моя віра', яка проливає світло на віру Толстого, проте тираж книги в 70 тис. незрівнянно малий порівняно з тиражами його творів. Це засмучує і спонукає знову розглянути питання, до замовчування якого свого часу приклала руку як державна (у свій час) православна церква, так і радянська ідеологія, що змінила її.


Передмова до книги написана православним протоієреєм Олександром Мень - навіть за православними мірками людиною одіозною. Так, професор московської духовної академії О. Осипов відзначає його прихильність деяким теософським поглядам. У статтях О. Меня ми зустрічаємо слово "природа" з великої літери. У книзі Син Людський виявляємо авторські міркування про походження релігії, які анітрохи не відрізняються від матеріалістичної версії. Нам складно назвати таку людину довіряючим Біблії християнином, тим більше відродженим Духом Святим (1Пет.1.23). Тому неможливо погодитися з його оцінками релігійних поглядів Льва Толстого.

Ще один апологет православ'я, мислитель Н. Бердяєв, вважав, що Толстой "був чужий до релігії Христа". Така думка Н.Бердяєва, на наш погляд, не відповідає дійсності, бо витікає з його переконання, що тільки православ'я і є істинна віра. Згаданий вище проф. О. Осипов так само в своїх лекціях називає християнством тільки православ'я. Таку думку можна прокоментувати лише відомими з Євангелія від Луки словами молитви: "Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди" (Лк.18.11). В "Сповіді" Толстой дуже вірно відмітив, що "історичні докази, які підгинаються кожним сповіданням в свою сторону, не достатні" (стор.106).

До речі, про вислів М. Бердяєва. Христос ніколи не був ні засновником власної релігії, ні навіть релігійним вождем в тому сенсі, який вкладає в нього світова історія. Ісус з Назарета став обітованим в Старому Заповіті, добре відомому єврейському народу, Месією, хоча єврейський народ і його вожді не впізнали Його і розіп'яли за богохульство. Христос став замісною і довершеною жертвою, що дійсно може задовольнити Суд Божий. Він помер на хресті і воскрес, публічно піднісся на небеса. Але жоден засновник жодної релігії в світі не схожий на Христа. М.Бердяєв помиляється: релігії Христа не існує.

Про Толстого Л.М. і його віру писали багато. Це була людина, якій Бог дарував неабиякий розум і здатність бачити навколишній світ очима уважного художника. Він описав історичні події цілої епохи, вчинки і відчуття їх сучасників, історичних осіб. Проте він не бачив і не знав глибинних мотивів, що рухали його персонажами, мотивів, які витікали з їх особистої віри. "Бо які думки людини, такий і він" (Пр.23.7). Отже, в його творах відсутня важлива духовна реальність, яку в своїх основних творах він взагалі серйозно не зачіпав і не досліджував. І часто напускав туману там, де є ясна і правдива відповідь з Біблії, - не знаючи її. (Не дарма атеїстична влада так прихильно ставилась до Толстого, друкуючи його твори значними тиражами). У "Сповіді" Толстой щиро написав про свої мотиви і відношення до своєї власної творчості таке: "Я став писати з пихатості, користолюбства і гордості... Треба було приховувати хороше і виявляти дурне. Я так і робив... Мене хвалили... Я, художник, поет, - писав, учив, сам не знаючи чому. Мені за це платили гроші" - (с.36-37).

Після свого щирого навернення до Бога, про що Толстой пише в "Сповіді", він спробував йти за Христом православним шляхом. Але дуже швидко виявив його недоліки. Неабияким, уже просвітленим Євангелією розумом, він побачив порожню обрядовість і багато умовностей цього шляху - замість євангельської простоти. У цьому його духовний досвід перегукується з досвідом багатьох відроджених протестантів. У "Сповіді" ми зустрічаємо його визнання: "В цей час я зближувався з віруючими різних сповідань ... І багато зустрічав із них людей морально високих і істинно віруючих. Я бажав би бути братом цих людей" - (с.104). Не відомо, які обставини перешкодили йому влитися в євангельський рух серед аристократів, який в цей час зародився в Петербурзі і був представлений такими відомими іменами, як граф Корф, церемонімейстер при Царському Дворі; відставний полковник Кавалергардського полку Пашков, багатий поміщик; талановита співачка Олександра Пейкер; дочки міністра юстиції графа Палена; княгиня і княжни Голіцини; графиня Олена Шувалова; граф Бобринський - міністр шляхів сполучення; княгиня Віра Гагаріна; Єлизавета Черткова, вдова генерала Черткова; оберцеремоніймейстер при Імператорові Олександрі II князь Павло Ливен; графиня Віра Перовська; Велика Княгиня Олександра Йосипівна, мати Великого Князя Костянтина Костянтиновича (імена взяті зі свідоцтва Соф'ї Ливен).

З висоти свого суспільного положення Толстой починає вказувати на недоліки православ'я. У чомусь його критика перекликається з тезами Мартіна Лютера. Але православна церква дуже швидко оплчилася проти нього, як свого часу католицька - проти Лютера. (Лютер иав рацію, за багато років до цієї події назвавши православ'я тим же католицтвом, але без Папи!) І православною церквою було прикладено чимало зусиль для створення в суспільстві й у своїх віруючих образа графа-відступника, анафемствуваного "за нецерковні погляди і вислови".

Радянська ідеологія, що змінила православну релігію, в свою чергу, зробила з Льва Толстого образ "прозрілого" в соціальному плані графа, який ходив в постолах на сіножать і відкрив школу для селянських дітей, викривав знать та православне духівництво. Деякі вислови Толстого використовувалися атеїстами для боротьби з "опіумом для народу", як вони називали релігію. Словом, його справжні погляди на питання віри довгий час приховувалися від його читачів, хоча з різних причин.

'В чому моя віра' закінчується викладом Толстим свого бачення церкви. "Але церква [він не має на увазі православну] складена з людей не обіцянками, не помазанням, а справами істини і блага, сполученими воєдино, - ця церква завжди жила і житиме. Церква ця, як раніше, так і тепер, складається не з людей, які говорять: 'Господи! Господи! І роблячи переступ' (Мф.12.21-22), а з людей, які слухають слова, і виконують їх. Люди цієї церкви не можуть не виконувати цих заповідей і не учити інших їх виконанню."

Таке розуміння церкви близьке до розуміння протестантів про невидиму всесвітню церкву, яка складається з віруючих і відроджених душ, прощених Христом, що мають в собі ясне свідоцтво Святого Духу (1Іоан.5.10). [Останнє викликає особливе обурення православних апологетів: як про це можна знати?]. Всесвітню церкву, що має своє представництво в помісних церквах (общинах, зборах) віруючих, які складаються як з відроджених, так і не відроджених душ.

Важко судити про богословські погляди Толстого. Далеко не кожен відрожджений християнин зможе послідовно викласти на папері своє кредо. Так само не зміг зробити це й Толстой. В чому моя віра - це не релігійне кредо, не особистий катехізис, а, швидше за все, самоаналіз, шлях духовних пошуків неабиякого розуму, який ніколи не умів стисло висловлювати свої думки. (Живи він в наш стрімкий час, з цієї причини йому не загрожувала б така увага сучасників).

Ще раз підкреслимо: релігійне кредо Толстого, його особистий "символ віри", так і не був сформульований ним остаточно. На момент написання "В чому моя віра" - це були, без сумніву, достовірно його думки і погляди. Проте життя продовжувалося, і до самої смерті Толстой займався богошуканням. Якщо "Сповідь" - це його шлях до Бога, то "В чому моя віра" - подальший пошук відповідей на практичні питання, як жити по-новому. Пошук самостійний, без посередників, пошук так і не завершений. Толстой пішов за Христом не простим і не зрозумілим для його сучасників шляхом. Але це був його особистий шлях і нам хочеться вірити, він знайшов для себе дійсну і рятуючу віру. Хоча самовільно взята на себе замолоду роль вчителя народу все життя висіла над ним. Він жив на очах у суспільства, своїх читачів і шанувальників. Свої погляди і сумніви висловлював публічно. "Не може сховатися місто, що стоїть на верху гори" (Мф.5.14). У цьому й полягала складність його положення.

Серед висловлених ним думок ми зустрічаємо багато здорових думок, з якими можна погодитися, і, безумовно, зустрічаємо помилкові. Чи слід за це його судити? "Ти хто такий, що судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть або падає; але він устоїть, бо має Бог силу поставити його" (Рим.14.4).

Проте з "Сповіді" стає беззаперечним той факт, що Толстой прийшов до особистої віри в Бога. Він прийшов до неї таким же шляхом, який відомий багатьом відродженим християнам до, і після нього. Він був щирий у своїх пошуках християнського шляху. Але в своєму богослов'ї, як і в практичному житті був не досконалий. Не мав, що сутєво, спілкування і підтримки єдиновірців.

Проте Толстой не відрікся від Христа, не дивлячись ні на які складні обставини його подальшого шляху. А Христос сказав: "Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм" (Мф.10.32-33).


* Використовуючи тут термін "православ'я", слід пам'ятати, що як такого, завершеного православного богослів'я не існує:
а) Православ'я не готове визнати своїм остаточним авторитетом Біблію (як зробили це Лютер і його послідовники - Sola Scriptura!).
б)Православ'я до цього часу не визначилося з межею шанованого ними поряд з Біблією 'Предания' - що таке "згода отців" і де вона закінчується.