Проблема
Коли радянські люди будували комунізм, я був юним піонером. В школу ходив у кирзових чоботях по Лісовій вулиці, а багно треба було змивати в річці, бо чергові не пускали до класу. Я міркував: ось скоро настане комунізм, по вулиці покладуть асфальт, і тоді не треба буде мити чоботи холодною водою. Та ба! Не дочекався...
Хоча ні. Пам'ятник лисому вождю в моєму рідному селі, Братському, люди повалили. Як такого, що не виправдав довір'я пролетаріату. А в Семенівці стоїть. Там і досі, у 2016 р., будують комунізм та ждуть: ось-ось, заблищить на горизонті те світле майбутнє, про яке так гарно баяли комуністи, оте соромливо замазане слівце на самому вершечку пам'ятника. Саме тоді усі дороги й стануть рівними, як у Європі.
"Блажен, кто верует"...

Чому я
Тому що давно не вірю не тільки у світле майбутнє усього людства, а й в те, що в бюджеті країни знайдеться щороку 50 млрд грн на дороги державні, та стільки ж на місцеві. Бо в тих країнах, де гарні дороги, люди 'пашуть' (вибачте за русизм), а не чекають чергових виборів та весь час качають свої права. Чому я? Тому що це моя дорога. Дорога, по якій я їду. Тому що всі водії проклинають її, а ремонт не світить навіть теоретично. Тому що моя хата скраю села, але не скраю дороги.
"Заботьтесь о благосостоянии города, в котором Я поселил вас"...

До діла
Вона ще жива. Дорога до траси. Скоріше жива, чим мертва. Є ділянки цілого асфальту, є асфальт, безнадійно роздавлений та полущений багатотонними фурами, що приїжджають за зерном. А між ними саме відбувається процес нищення. Отут і є місце для подвигу (воно завжди є, і завжди було, як кому треба). Самі зловредні - це невеличкі ямки з гострими краями. Посеред цілого асфальту. З них все й починається. Але спочатку вони дійсно невеличкі. Якщо засипать вчасно - збережеться велика ділянка дороги. Тому я беру з собою в багажник такий собі мішечок, який заздалегідь, або попутньо наповнюю будівельними відходами: товчений бетон, штукатурка, битий шифер, жорства, уламки асфальту, щебінь, жужелиця (без цвяхів!) та т.п. Далі, їдучи (а швидко їхати по такій дорозі все одно неможливо), уважно вибираю таку собі симпатичну ямочку. Зупиняюсь, та з великим задоволенням знищую її як особистого ворога. В знак перемоги ставлю на обочині мітку - так легше контролювати почату справу. Після цього можна малювати на кузові зірочки. Можна робити зарубки. А можна просто втішатися доброю справою. На сьгодні у мене 16 перемог. Але публічно обіцяю: не здаватись, і продовжувати!

Хто думає так само - приєднуйтесь. Ямок вистачить на всіх. Хто думає інакше - удачи вам, парни! (знову вибачаюсь за русизм). Щасливої вам дороги... і не газуйте.

Розміщено - грудень 2015 р
Стаття написано для сiльської газети ВIСНИК ССР. Не надрукована.
Причина відмови - "політика". Табу. З огляду на приналежність редактора до партiї регiонiв - цілком зрозуміло. Адже у комуністів та регіоналів - коаліція. Принципова "смычка".

А дороги - шкода. Вона одна на всіх.

Недавно я теж засипав будівельними відходами ями на дорозі недалеко від свого дому. Я знаю, що згідно технології ями треба засипати не твердими відходами, а жорствою або щебенем. Але у тої дороги нема вибору: якщо не прийме моєї допомоги, то нічого іншого та дорога просто ніколи не діждеться.

Отож, сиплю я уламки цегли в яму, аж тут над головою чую: «Кар-р-р-р!». Піднімаю голову. На гілляці сидить ворона. Вивернула шию, зиркає на мене оком зверху вниз. Почекала трохи, потім ще раз презирливо каркнула і полетіла. «Дурна ворона! - подумав я. – Чого б ото я каркав? Багато ти в тому розумієш!» Та й далі собі розгортаю. А через певний час роздумався собі – нащо я ото так? Ясно, що ворона дурна, а людина розумна. Людина – вінець творіння. У людини мозок – півтора кілограми, а у неї скільки? А звивини на тому мозку порівняти – хай навіть не пнеться. Тільки і вміє, що каркати.

А людина розумна. Її навіть кличуть так гордо: Homo Sapiens. А ворону – по-простому: Corvus corone, тобто ворона чорна звичайна. У людини – розум! І досвід, що передається тисячоліттями. А в неї – якісь там інстинкти – і більш нічого. Із інструментів – тільки один дзьоб. А в людини – інструментів немає щоту! Наприклад, дорожні машини. Порахуємо: бульдозери, екскаватори, автогрейдери, дорожні фрези, асфальтоукладчики, бетонозмішувачі, автоцементовози, бетононасоси. Всього й не перелічиш! І то все людина сама придумала і зробила! А Укравтодор з бюджетом 25,5 мільярда (!) гривень! А у ворони – за душею ані копієчки! Хіба коли на смітнику п`ятак знайде. А у людини - Державний дорожній науково-дослідний інститут ім. М.П. Шульгіна! Знання, досвід, професура, кафедри, наукові розробки! Куди тій вороні…

І які ж з того результати? Бач, ніякі… Людина побудувала дорогу, а вона розлазиться на очах, ями по коліно. А ворона покаркала, полетіла у посадку, виламала дзьобом паличку, виламала другу, принесла – і ось уже на верхівці бачимо вороняче гніздо. Ідуть дощі, сипле сніг, віє буревій, облипає дерево разом із гніздом крижаним панцирем, тане на сонці, знову замерзає – а гніздо тримається. Якщо і впаде на землю – то частіше разом з обламаною гіллякою.

«По плодам их узнаете их…»
Так хто із нас вінець творіння? Хто тут дурний, а хто розумний? Ех, людино, людино… Так і ходити тобі по тій дорозі з ямами. Ще довго…
Бо то твої ями, людино!

Білодід М.В.

Інші матеріали по темі Подорожі: Сільський туризм • Николай Мещеряков. Рассказы бывалого туриста • Виталий Филин. В горы со страховкой • Дыхни-Ауш, экстремальный туризм • Зимнее восхождение на г. Народа • Дневник лыжного похода, рисунки • Спорт и Библия

http://www.Bible-For-You.org/desk/turist/doroga.php