До другого пришестя

Біляві легкі хмаринки непомітно виникали над вранішнім степом. Вони громадилися краєм прозорого блакитного неба в пухнасту отару. До полудня вони побільшають, та й помандрують собі, гнані північним вітерцем, кудись у Таврію, несучи благословенну прохолоду причорноморським степам. Або ж потягнуться до крутих хребтів Кавказу, щоб спочити в обіймах вікових льодовиків, та зрештою повернутися до Чорного моря молочно-синім Марухом чи стрімкою Інгурі.

Подумки я теж мандрував слідом за ними гірськими стежками Кабарди та льодовиками Сванетії, в той час, як руки стискували кермо, а сіра стрічка шосе хутко зникала під колесами. Дорожній показник, написаний величезними літерами, привернув мою увагу. Такими пишуть хіба що назву столиці. Тут було написано: ПЕЛАГІЇВКА. ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР. Таких оригінальних написів я ще не зустрічав. Та й сучасне монастирське життя - явище особливе. Повагавшись, я все ж таки вирішив заїхати на зворотньому шляху. Повертаючись, звернув з шоссе.

- До Пелагіївки далеко?- запитав я статечного дядька з косою. Той поважно зняв кашкета повоєнного фасону з гудзиком, почухав потилицю і протягнув:

- Та... вам раніше треба було повертати. А тут...- він щось вираховував,- за третьою лісосмугою направо, усього кілометра чотирі й буде.

Рівний асфальтований з'їзд з основної дороги, як воно вже у нас заведено, скоро заряснів вибоїнами. Петляючи між ними, я поступово втрачав свій ентузіазм. За третьою лісосмугою дороги не виявилось. Нарешті, дочекавшись повороту, полегшено зітхнув: обіцяні 4 кілометра давно закінчились, пора б і під'їхать.

Проте дорога спустилась в неглибоку балку, завернула об'їздом на узгірок, піднялась до іншої лісополоси, а монастиря все ще не було. Степ, зеленіючі поля, лісопосадки. Нікого. Проїхавши ще декілька кілометрів, нарешті на горизонті помітив високі тополі,- вірний признак житла. На в'їзді в невеличке степове село, яке протягнулося в низині, біліли опустілі, але ще не разтягнуті колгоспні коровники. Однак, як я не приглядувався, ні церківки, ні чогось подібного в селі не спостерігалось. - А де же монастир?- запитав я у декількох дівчаток-підлітков, що зібралися на околиці обговорювать диковину - японський міні-моторолер своєї подружки.

- Це вам в Пелагіївку треба, а у нас Красилівка! Там, на виїзді спитайте, де повертать.

Вулиці цього невеличкого села тільки в центрі мали тверде покриття, а до окраїни тягнулись разбиті колії. Однак однополосна дорога за селом в бік Пелагіївки чомусь ішла по високому насипу, що колись був покритий асфальтом. За багато років залишилося його небагато, і залиті водою вибоїни з гострими краями об'їхать було неможливо. Але відступать було нікуди - ми їхали на південь, завершуючи ненароком почате коло.



Зліва в степовій балці засиніло водоймище, а попереду показався невеликий лісок, в якому зникала наша дорога. Асфальту тут вже не було і ми поїхали скоріше. Виїхавши з лісу, побачили все відразу. До незвичайно високої для цих степів будівлі храму тулилось декілька десятків хат. Оточений з двох боків глибоким штучним водоймищем, він здавався мені добре знайомим. Темні цегляні стіни зводились під сім неодинакових куполів. Два крайні з них були пофарбовані блакитною фарбою, до них піднімалися будівельні ліса. Між тим грунтова дорога в'їхала в село і повернула до монастиря. Справа потягнулася старовинна монастирська цегляна огорожа в півтора людського зросту, розрахована на облогу. Не наважившись з разгону в'їхати в монастирські ворота, я проїхав далі, однак дорога раптом виявилась перегороженою металевими ворітьми, за якими виднівся з десяток міцних, але не обжитих будинків.

- Там дитячий садок,- пояснила підв'язана хусткою старенька жінка, що пасла козу біля свого дому,- а в монастир - ворітьми.

Я развернувся, і остерігаючись, щоб не викликати переполоху в жіночому монастирі, в'їхав у двір. Однак хвилювався я даремно. Навколо було пусто. Лише стояв одинокий новенький самоскид з навстіж розкритими дверима. На широкому монастирському дворі - жодної душі. В глибині двору виднілося дві схожі на гуртожиток старовинні будівлі. Біля самої дороги - вхід у старовинний напівкруглий монастирський погріб. Арка з червоної цегли наглядно свідчила про поважний вік споруди. Цеглини стали напівкруглими - дощі та морози перетворили їх у пісок. Ми вийшли з автомобіля і стали впритул розглядати височенний храм. Однак зблизька виднілись тільки стрімкі стіни, що йшли вгору. Вони потемніли від часу, зруйновані цеглини потребували поважної реставрації. В двох високих вікнах красувались різнокольорові скельця, однак в загальний фон вони ніяк не вписувались. Блищали цинком щойно поставлені водозливні ринви. Біля них на землі валялись обрізки жерсті, а поряд, на прим'ятій травичці, акуратно прилаштувалась пуста горілчана пляшка. Було схоже на те, що сьогодні крім нас ніхто з монашок не обходив навколо храму. А може й не тільки сьогодні. Ми пішли далі. Металеві ліса, на які вже давно не ступала нога маляра чи реставратора, надійно ввійшли в землю і покрились іржею.

Важкі гранітні блоки біля порога були вивернуті, скривлено лежали й металеві драбинки. Обідрані двері, проте, відкрилися легко. Ми обережно ввійшли.

Чималий внутрішній об'єм храму теж був заповнений дерев'яними лісами. Зводи куполів були облуплені. Проте долівка прибрана, встелена сільськими самотканими пілками. На кожній опорі висіло по іконі. Пахло ладаном. Декому з святих заступників були поставлені свічки. З дальнього кута чувся протяжний жіночий речетатив. Він на хвильку змовк, потім знову продовжився на тій же ноті. З-за перегородок виднівся тільки верх циліндричної чорної шапки. Ми походили між ікон та й вийшли. Оцінивши об'єм початої та не початої работи, мама сказала:

- Якраз до другого пришестя роботи...

Навколо знову нікого не було видно. Востаннє поглянувши зблизька на храм і пустельний двір, ми поїхали в зворотній путь. До цього місця більше підійшла б назва - пустош.

Дорога з села вивела нас на косогір, порослий незайманою травою. Був травень, розпал весни. Я зупинився нарвати синіх польових квітів, цих розсипаних по землі осколків блакитного неба. Яскраво світило сонце, співали жайворонки. Внизу схил опускався у вершину порослого лататтям і очеретом ставу. Двоє рибалок мліли на сонечку, пильнуючи свої поплавці. Я підійшов.

- Чому це в тебе голова хусткою повязана?- здивувався я на одного из них,- подумав було - баба рибачить.

- Це від сонця. Геологи ми.

Нетутушній міцний мужчина возився с гачком і розповідав про те, що шукають вони артезіанську воду, що храм цей - копія московського Василія Блаженного, що монашок усього 15, а село було свого часу підтоплене штучною водоймою на р. Інгул та переселене вгору. Його розповідь дещо пояснювала. Дійсно, кому прийде в голову на три десятки дворів будувати дитячий садок? За які такі колгоспні кошти між двома глухими степовими селами можна прокласти асфальт? Та й глибоководне водоймище в степу обійшлося Мінводгоспу чимало. І все - надаремно...

Я розпитав дорогу, побажав успіхів і ми поїхали. Незабаром польова дорога стала спускаться в глибоку балку, петляти серпантином і підніматься на протилежний бік. Я уявив собі чималу глибину водойми на Інгулі і був вражений. А коли дорога зовсім вибралась на гору, ми побачили храм з його кращого боку. Він піднімався над водним зеркалом, надто високий на фоні притуленого до нього села. Будівельних лісів не було видно. Але на рекламну листівку ця картина не годилась - було в ній щось штучне і непропорційне. Не вистачало гармонії.

Решта дороги пішла на роздуми над побаченим. Одне за другим виникали питання. Ввижалась крізь товщу віків непроста історія храму. Споруджений в глухому і необжитому Дикому полі на окраїні імперії, прототип Василія Блаженного, правив, очевидно, за повноцінну модель майбутнього храму в Москві. Оригінальна семиголова конструкція з багаточисленними арками, що споруджувалася на виду, в самому центрі столиці, мабуть, потребувала перевірки архітектурних задумів та сумнівів. (Монастир збудовано 1904 р - прим. 2009 р).

Революція, війни, больш ніж півстолітнє панування атеїзму, відбилося на його зовнішньому вигляді. Величезний об'єм реставрації та повна відсутність роботи в розпалі робочого дня, жодного робітника... Гротескно вигляділи й обвішані іконами колони. Не допомагають угодники ділом.

Воістину, до другого пришестя Христа!

Був би монастир чоловічим, діло ще якось би рухалось силами послушників, але монашки... Їм би не цеглу для стін носить, а проявлять милосердя в розташованому не так далеко інтернаті для психічно хворих. Однак про це не чутно...

Дорога до монастиря не проїжджа для "крутих" іномарок, на яких переміщаються православні владики, і на яких літають бізнесмени, що інколи виділяють "на церкву" (раптом на тому світі зарахується!) чималі суми. Отже, і цих спонсорів малувато. Важке враження справляв цей зруйнований православний символ.

Дорога пішла некрутим схилом, що поріс невисокою травою, пересікла замулений видолинок і скоро ми виїхали на шосе біля села Софіївки, звідки варто було б починати дорогу до монастиря. Добрих півтора десятка кілометрів додалося на спідометрі. А ще через пару кілометрів показався вже знайомий нам дороговказ.

Не вір йому, довірливий водію! Не обманись і ти, стомлена від марноти цього світу і прагнуча монастирської тиші жінко. Приготуйся до довгих пошуків.